Вітіко

Колись було по-iншому. Оскiльки всi народи жили на батькiвщинi невеликими племенами, ми могли й без володаря жити на своiй батькiвщинi й вiдбивали тiльки принагiднi напади, але, коли племена навколо нас об’едналися, ми потребували князя, щоб об’еднав нас проти них i представляв нашу краiну. Я пропоную обрати князем Конрада зi Зноймо, сина Лютольда, небожа короля Вратислава. Ми, живучи на пiвднi Моравii, знаемо цього князя. Роки його змужнiння були мудрi та помiркованi. Вiд лиха вiн замкнувся в собi. Високий князь Собеслав протримав Конрада у в’язницi шiсть рокiв, бо той прагнув набагато бiльшого, нiж дозволяли межi його прав, i тримав спершу тут у Вишеградi, а потiм у Генрiха фон Гройча.

Конрад зазнав покарання i тому в наступнi шiсть рокiв, коли знову жив коло нас, став лагiдним до нас i уважним до наших прав. Чимало лехiв iз Моравii, скажiмо, Дрслав, Зибота, Собен, Треба й Стiбор, погодяться зi мною.

– Я згоден! – гукнув хтось у залi.

– Я теж! Я теж! – пролунали iншi голоси.

Пiсля старого Мiрети пiдвiвся чоловiк середнiх лiт.

Вiн мав на собi дуже товстий жовто-сiрий вовняний одяг i вовчу шапку. Вiн викрикнув:

– Я Озел iз пiвдня Богемii, дрiбний землевласник, i кажу, що радше ми керуватимемо князем добром i зброею, нiж дозволимо, щоб нас мучив один лех або кiлька.

– Правда! Правда! – залунали численнi голоси, а потiм ще довго тривав схвальний гомiн.

Тепер у першому ряду пiдвiвся лiтнiй чоловiк, який мав шпакувате волосся, синi очi, червонясте обличчя i був у бурому оксамитовому вбраннi.

Вiн вигукнув:

– Я Зната, син Таса! – В залi залунав схвальний гомiн, а потiм Зната казав уже далi: – Якщо ми не обираемо Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, як наступника свого батька, я пропоную iншого Владислава, сина мудрого i лагiдного князя Владислава, онука короля Вратислава, небожа нинiшнього князя Собеслава. Це син чоловiка, який усi шiстнадцять рокiв свого панування завжди був тiльки добрий, доброхiть вiдступив князiвський престол своему брату Борживою, а на смертному одрi дав нам доброго князя Собеслава, що тепер i сам на Божiй дорозi.

Цей юнак веселий i приязний, як i батько, спiлкуеться з нашими родичами i буде виконувати нашi справедливi вимоги.

– Так-так, – гукали голоси. – Так-так! – гукали ще численнiшi голоси i знявся схвальний гомiн. Коли вiн ущух, пiдвiвся Славибор:

– Думаю, ми не повиннi забувати й про Вратислава з Брюнна, слiд справедливо й докладно перевiрили його права i риси.