Вітіко

Наступного ранку, коли почався четвертий день мiсяця лютого, Вiтiко вдягнув свiй добре вичищений шкiряний обладунок, шкiряний шолом на голову i почепив меч на пояс. Прийшов священик, i вiн пiшов iз ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбраннi, якi сновигали в рiзнi боки й розмовляли про подii, якi мали вiдбутися того дня. Священик i Вiтiко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бiк. Деякi вершники iхали з великим почтом. Дехто йшов самотнiй по дорозi. Отак Вiтiко зi священиком дiйшли до Вишеграду i пройшли крiзь браму.

На подвiр’i скупчилося вже багато людей. Священик повiв Вiтiко до сходiв, потiм сходами вгору й вивiв у довгий коридор. Якщо десь стояли озброенi люди, священик казав якесь слово, i, почувши його, iх пропускали. З коридору Вiтiко i священик зайшли до кiмнати. Вона була простора, i там зiбралося дуже багато людей. Серед них були i слуги, i пани, ба навiть жiнки та дiвчата. З тiеi кiмнати ще однi дверi вели до другоi кiмнати, обидва зайшли туди, i там теж усюди стояли люди.

– Тут ми повиннi зачекати, – мовив священик Вiтiко.

У тiй другiй кiмнатi були ще однi дуже високi дверi, коло яких стояли озброенi люди.

Вiтiко i священик прочекали десь годину, i з високих дверей вийшов чоловiк i гукнув:

– Вiтiко!

– Туди ти повинен iти сам, – шепнув священик.

Вiтiко пiшов повз озброених людей у високi дверi, оповiсник – разом iз ним, дверi за ними зачинили, i Вiтiко постав перед з’iздом.

Зала була дуже велика. В заднiй частинi i з бокiв купчилися люди. Тiльки там, де стояв Вiтiко, був чималий вiльний простiр. Вiтiко мiг бачити всiх, i всi могли бачити його. Попереду зборiв, там, де стояв довгий стiл iз письмовим приладдям, сидiв епископ Празький Сильвестр. Лiворуч вiд нього сидiв епископ iз темними очима i каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, епископом Оломоуцьким. Далi сидiли численнi абати i духовнi особи. Збоку сидiли священики, що належали до пiдлеглих епископiв i абатiв.

Попереду зборiв сидiв ще й чоловiк в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбраннi, пiдперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На головi вiн мав темно-пурпуровий шолом з бiлою пiр’iною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд iз ним сидiв чоловiк у сiрому вбраннi та зеленому шоломi з бiлою пiр’iною i сивим волоссям. То був Смiл, один iз военних проводирiв, Вiтiко бачив його пiд час походу в Саксонiю.