Вітіко

– У Баварii кажуть, що герцог не пiддасться, i ще меншою мiрою – Вельф, – вкинув Вiтiко.

– Отак спалахне iскра, – мовив червоний вершник, – i пошириться вогонь. Наш великий князь будуе тим часом замки на марках своiх земель i дбае, щоб усi можновладцi мали людей, потрiбних для роботи, й чекае свого часу.

– Вiн, мабуть, слушно чинить, – пiдтвердив Вiтiко.

– Так, можливо, ти, шкiряний, здогадуешся, – погодився червоний вершник. – Три мiсяцi тому вiн поiхав до нового короля Конрада в Бамберг i домiгся, що його молодому синовi Владиславу, якого вiн торiк зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два мiсяцi тому вiн скликав панiв Богемii на з’iзд у Садскiй i там усi, i високi, й низькi, визнали молодого Владислава i пiдтримали його як наступника.

Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усi справи впорядкованi та утвердженi, тож нам, нашому гуртовi вершникiв, не було б нiякоi користi, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краi. Ми могли б тiльки вбивати оленiв i вихваляти гарнi очi дiвчат, якби тут де-небудь були справдi гарнi очi; щонайбiльше, до чого ми можемо бути придатнi, – надати допомогу в тому, що задумали високi та низькi пани.

– Але навiть тодi, коли все добре впорядковане, а на престолi сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вiтiко, – це аж нiяк не заважае комусь iншому думати, нiби вiн може стати князем, i планувати, що? вiн зробив би, якби престол належав йому.

– Тодi ми маемо мiльйон князiв, – скрикнув червоний вершник, – i всi вони думають, яка iм буде радiсть i насолода, коли князiвський престол опиниться в iхнiх руках! Але я тобi вже казав: кожен iз нас i ми всi, увесь наш гурт, маемо перед собою щось вище, i саме воно цiкавить нас: царство радостi, яке охоплюе увесь свiт i супроти якого князiвський престол – ослiнчик, що про нього нiхто й не думае. Чи ти, може, хотiв би стати ще одним Кроком, якщо тi, хто походить вiд нього через його доньку Лiбушу та ii чоловiка Пржемисла, погодяться з цим, i хотiв би правити в мудростi й заснувати рiд, що, неозорий, триватиме пiсля тебе аж до кiнця свiту?

– Я про це не думав, – заперечив Вiтiко, – та якби внаслiдок вiйни чи якогось лиха всi, хто походить вiд Пржемисла, вимерли i Богемiя та Моравiя захотiли мене згiдно з правом зробити своiм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем i хотiв би правити чесно i справедливо.