Вітіко

– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловiк у червоному вбраннi, обернувшись до одного з супутникiв, якi пiд’iхали ближче, – оцей чоловiк вважае, нiби тут ми всi, за винятком його, бажаемо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’iздi наших земель у Садскiй, сидiти у Вишеградi чи деiнде i дослухатися до думок та порад досвiдчених старих людей i бути пiдпорядкованими iм замiсть жити на вiльному повiтрi, дати змогу володарювати розумним головам i перейматися радощами, якi дав нам Бог у свiтi: веселою iздою верхи, полюванням, келихом i дiвчатами, нехай то навiть буде сама вродлива австрiйка Гертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаемо вiчне життя на цiй землi, хоче вiддати в дружини богемську княжну Марiю, свою доньку.

– Ти жартуеш отак, – виснував Вiтiко, – то, певне, тобi хотiлося б бути першим, тiльки ти не можеш.

– А ти так завзято захищатимеш вiд мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.

– Марно сперечатися про всякий дрiб’язок, – сказав Вiтiко, – але я б захищав його до останньоi краплi кровi, бо вiн затверджений згiдно з правом, добрий чоловiк i справедливо урядуе.

– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

– Якби я й мiг повалити поганого князя, i то сам, – вiдповiв Вiтiко, – я б не робив цього, якщо вiн урядуе згiдно з правом, бо мiг б прийти ще гiрший i несправедливiший, але поганому я б не служив.

– Якщо ти каменотес або вчений, що повiльно iде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цiлком мiг би скористатися твоею доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулицi пiд шнурок, обтесати купу камiння, яким вiн хоче вимостити пiдлогу у Вишеградi, а також панелi для церковних вiкон, а ще й збирати книжки.

Пiсля цих слiв Вiтiко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершникiв.