Вітіко

– Чому ти вiшаеш свiй золотий обруч до зброi? – запитав батько.

– Нехай троянди повисять сьогоднi коло зброi, – вiдповiла Берта i пiшла крiзь дверi далi в глиб будинку. Невдовзi вона вийшла з тих дверей уже з матiр’ю. Мати, як i Берта, теж мала темнi коси й карi очi. Мала витонченi руки та кiнцiвки. Була вдягнена у вузький синiй жилет зi срiбною каймою на краях, рукави i широка спiдниця, якi виднiли з-пiд нього, були пошитi з блiдо-жовтого сукна. Їi коси накривала широка сiточка з золотих ниток.

– Вюльфгiльто, – звернувся до неi Генрiх, – наш гiсть – молодий вершник Вiтiко з Пржица, син Вокса i Вентiли.

– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вiтiко.

– Мiй юний вершнику, я знав вашого батька, i знаю вашу матiр, – вiдповiв Генрiх.

– Ми знаемо добру й милу Вентiлу, – додала жiнка, що зайшла, – а якщо ви ii син, тож будьте бажаним гостем у нашому домi.

– Я ii син, – пiдвiвся Вiтiко, – а отже, перебуваю тепер у домi, де були моi батько-мати.

– У цьому домi iх не було нiколи, – поправив його Генрiх, – зате вони були в iншому.

– Тож дозвольте нам привiтати вас у цьому домi, – проказала Вюльфгiльта.

– Шляхетна панi, – мовив Вiтiко, – мене тiшать цi привiтання, i вибачте, якщо я збiльшую ваш клопiт.

– Мiй хатнiй клопiт – це моя радiсть, а клопiт задля гостя – подвiйна радiсть, – запевнила жiнка.

– Якщо я тiльки заслуговую ii, – додав Вiтiко.

– Заслуговуете, бо ви син своiх батька-матерi, – сказала Вюльфгiльта, – i заслужите ще й бiльше. А якби й не були iхнiм сином, однаково були б нашим гостем.

– Вюльфгiльта, – мовив Генрiх, – вершник ще сьогоднi хоче пiднятися на Три Сiдала, а ввечерi повернутися до вугляра в Клаферi. Подбай про вчасний обiд.

– Тож дозвольте менi бути вiльною до обiду, – попросила жiнка.

– Ідiть, бо це ваше право, – кивнув головою Вiтiко.

– А я пiду з матiр’ю, – заявила Берта.

– Слушно, – схвалив батько.

Мати i донька вийшли з зали.

– Якщо вам до вподоби, то ходiмо до обiду на свiже повiтря, – запропонував Генрiх Вiтiко.

– Ще й як до вподоби, – погодився Вiтiко.

Господар дому повiв тепер свого гостя через iншi дверi в сад. Пiдперезався й пiдсмикнув вище свiй складчастий одяг, потiм ступив помiж грядок. Вiтiко йшов за ним. У саду росла городина, запашнi трави, а з краiв – кущистi грушi. В кiнцi саду здiймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дiм i лiс.

– Я нiколи не знав, – дивувався Вiтiко, – що тут стоiть такий будинок, хоча вже бував у лiсi.