Вітіко

– Та земля завжди так родить, – мовив Вiтiко, – хтось мае щось одне, а другий – щось iнше.

– Авжеж, так i е, справдi, – зiтхнув Гульдрик.

Коли всi трохи вiдпочили, стара Регiна показала Вiтiко комору з маслом i молоком, грудка масла плавала в холоднiй джерельнiй водi, що протiкала крiзь ночви, молоко стояло в горщиках, далi лежала купка яець, трохи далi була комора з сирами. Потiм служниця назвала Вiтiко корiв i телят, показала йому птаство на подвiр’i, розповiла, як звуть тварин. Решту дня Вiтiко, Гульдрик i Якоб ходили по лiсу, що належав до дому, i двое слуг хвалилися господаревi добрим станом ялиць, ялин, букiв та iнших дерев, якi росли там, крiм того, показали ручай iз форелями, що протiкав у лiсi.

Отак минув день.

Увечерi всi сидiли не коло скiпки, бо ж лiтнi сутiнки дуже довгi, а без нiякого свiтла й розмовляли. Коли вже споночiло, розiйшлися спати.

Наступного дня Вiтiко оглянув усi роботи в домi i взяв участь у них. Увечерi, коли сутенiло, всi знову сидiли у свiтлицi.

Третього дня, коли, з’iвши форелей, яких наловив Якоб, усi знову сидiли у вечiрнiх сутiнках, Регiна латала стару спiдницю, Якоб плiв мотузку, а Вiтiко поiв, скiльки треба, молока, масла та меду i потiм вiдсунув iх, раптом озвався Гульдрик:

– Уже е всi ознаки, i таки справдиться те, про що казали старi люди, що воно буде правдою, i таки правда, що це, як вони казали, мае статися.

– Ну, i що ж вони казали? – запитав Вiтiко.

– Та ви й так це знаете, – вiдповiв Гульдрик.

– Нi, не знаю, – заперечив Вiтiко.

– Таж вони мали б сказати вам те, що стосуеться вас, – наполягав Гульдрик.

– Мене? – здивувався Вiтiко.

– Авжеж, – мовив Гульдрик. – За давнiх часiв, коли ще панували Тор i Фрея i Перун i Лада i ще були божки та вiли, тут зовсiм не було лiсу, далеко навкруги не було лiсу, а стелилися тiльки гарнi поля, садки, луки та гаi i тут жив мирний народ, звiдси аж до моря. Лiси росли там, де тепер стоiть сонце, а тут вiяли лагiднi вiтерцi.

– Я про таке ще нiколи не чув, – дивувався Вiтiко.

– Це менi розповiдав ще мiй прадiд, а йому розповiдав знову-таки його прадiд, бо в нас чоловiки доживають до дуже похилих лiт, – пояснював Гульдрик, – i так аж до того прадiда, який жив тодi, коли це все було так. А земля, Вiтiко, належала вашому роду, вiн мав рiзнi замки i жив то в одному, то в другому. А там, де тепер цi будинки, теж стояв пишний замок. І так тривало тисячу рокiв.