Вітіко

– Багато рокiв тому зi мною за стiл сiдали i моi сини та доньки, – проказав Любомир, – але тепер усi, слава Богу, роз’iхалися, коло мене не лишилося жодного, але всi заснували своi родини i живуть iз ними.

– Таж так, – мовила Болеслава, – замолоду людина живе з батьком-матiр’ю, згодом iз дiтьми, а на старiсть сама.

– Та все ж не сама, – заперечив Любомир, – бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, лiси й пагорби, за якими живуть нашi дiти, а вони знову-таки мають коло себе своiх дiтей, що теж належать до нашого роду.

– Моя мати в Пржицi дуже часто довго жила сама, – сказав Вiтiко, – а потiм поiхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.

– Не так, мiй сину, – заперечив Любомир, – благословення твоеi матерi та ii бажання йдуть за тобою i щоразу повертаються до неi.

– Авжеж, моi думки повертаються до неi, – мовив Вiтiко, – а ii, звичайно, йдуть до мене.

– От бачиш, – мовив Любомир.

– Усi люди шукають свого майбутнього, – докинула Болеслава, – i вважають, що можуть досягти чогось доброго.

– А коли не шукають, – додав Любомир, – життя зупиняеться. Ще добре, коли з чужини не приходить нiчого, що пантеличить людей i збивае iх iз пуття.

– Крiм того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, – мовила Болеслава.

– Я вже не сподiваюсь нiякого нового майбутнього i, коли буваю за мурами з людьми, якi живуть навколо нас, – розповiдав Любомир, – i вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я iм бажаю.

– Дii та вчинки людини – теж ii товариство, – сказала Болеслава. – Правда, шановний батьку?

– Те, що людина робить зi смиренням, – проказав чоловiк на нижньому краi столу, – це ii спадщина, яка лишаеться по нiй, хоч яка незавершена.

– Якщо тiльки щастя нашоi краiни нiхто не порушить, – спохмурнiв Любомир, – i не прийде лихо в невиннi хати, будинки i поля.

Пiсля вечерi одна дiвчина пiдiйшла до Болеслави i стала тримати пiд ii руками срiбну миску, друга дiвчина зi срiбного глечика почала зливати iй воду на руки, Болеслава помила пальцi й витерла руки бiлим рушником, який тримала третя дiвчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук i рушник для витирання iх. Потiм усi пiдвелися. Чоловiк на нижньому краi столу знову, як i перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали.