Вітіко

Народ любить давнi звичаi, i це добре. Якби народ змiнився за одну мить, це означало б перевернути i краiну, i людей. Хоча тут, на пiвднi, вiра набагато давнiша, нiж на пiвночi, що лежить ближче до поганських земель, тут теж збереглося багато звичаiв, якi нагадують про давнi часи, i вони зберiгатимуться ще багато рокiв. Якщо цi звичаi не становлять вiровчення, вони не дуже й шкодять. Коли-небудь настане час, коли все змiшаеться, i люди вже не знатимуть, чи той звичай поганський, а чи християнський. Якби ти коли-небудь був тут пiд час сонцестояння, ти б побачив на всiх пагорбах давнi вогнища, якi вони запалювали колись, вiдзначаючи поворот сонця.

Коли тутешнi люди звертаються до Святоi Дiви Марii, чимало iх iдуть до священних дерев або священних скель i спiвають iй, прикладаючи руки до чола. Крiм того, ворожать на рiзних знаках, замовляють худобу, коли вона вперше виходить на луки, i вважають яструба за священного птаха.

– Я всюди, де бував ранiше, – пiдтвердив Вiтiко, – бачив вогнища на честь сонцестояння, баварцi на Дунаi, Іннi, Траунi та Енсi теж чинять так.

– Отже, цей звичай дуже поширений, – пiдсумував Любомир, – тож i зникне не дуже повiльно. А загалом наш народ тут добрий та лагiдний i цiлком заслуговуе, щоб його захищали, берегли i не змушували до страждань, бо ж вiн нi в чому не завинив. Я спершу покажу тобi свiтлицю, яку ми видiлимо тобi в цьому домi для проживання, щоб ти вiдпочив або якось iнакше, як воля твоя буде, використав свiй час, а потiм я поведу тебе до своеi дружини i ти повечеряеш iз нами.

Про твого коня добре подбають.

– Якщо дозволите, я подбаю про нього сам, – мовив Вiтiко.

– Добре, що ти так робиш, – похвалив Любомир, – бо конi часто краще вiддячують за догляд своему доглядачевi, нiж будь-якому iншому вершнику. Роби, як ти звик, я дам тобi когось, щоб служив тобi. А тепер випий ще трохи зi свого келиха i потiм ми вийдемо звiдси.

Сказавши цi слова, Любомир узяв свого келиха й випив. Вiтiко теж узяв келих. Потiм обидва пiдвелися й пiшли до дверей.

У передпокоi Любомир сказав:

– Радиме, пiди з цим молодим вершником i роби, що вiн накаже. А я, Вiтiко, тепер попрощаюся з тобою, а потiм сам проведу тебе на вечерю.

Любомир вийшов iз кiмнати.

Вiтiко попросив Радима повести його в стайню до коня. Той привiв, Вiтiко доглянув коня, а потiм звелiв слузi показати кiмнату, де вiн мав спочивати. Слуга повiв його двома рiзними сходами нагору, а потiм через передпокiй у простору свiтлицю, що мала три вiкна.