Вітіко

– Вони ж роблять це потай, – вiдповiв провiдник, – i нiчого не розповiдають, щоб iх не покарали iхнi боги.

– Тодi мають, звичайно, прийти новi поколiння, якi забудуть грiхи давнiх, – зауважив Вiтiко.

– Так воно й буде, – погодився провiдник.

Спiв припинився, знову залунав i нарештi замовк остаточно. Вiтiко зi своiм провiдником ще трохи постояли. Згодом до тих жiнок пiдступили постатi з лiсу. Вони теж були закутанi в широкi убори й пiдперезанi поясом. Серед них були чоловiки i жiнки. Вони зупинялися коло жiнок, i iх ставало дедалi бiльше.

Потiм усi розiйшлися. Дехто пiшов униз стежкою на узлiссi, по якiй Вiтiко i його провiдник мали йти далi, iншi пiшли назустрiч Вiтiко i пройшли в лiсi повз нього. Однi проминали його мовчки, iншi вiталися:

– Слава Спасителю!

– Слава Спасителю! – вiдповiдали Вiтiко i його провiдник.

Зрештою вже не бовванiло жодноi постатi, три жiнки покинули свое мiсце, нiщо не ворушилось, i тiльки осяянi мiсяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вiтiко i його провiдник знову пiшли своiм шляхом.

Вони спускалися вниз стежкою на узлiссi i пiсля буйних трав знову зайшли в густий лiс. Але дорога в лiсi була широка i добре втоптана. Хлопцi повiльно йшли по нiй, iнколи крiзь листя аж до них проривалося мiсячне сяево.

Ступаючи цiлу годину по тiй дорозi, Вiтiко i Бенедикт знову вийшли на вiльний простiр. То була широка долина, яку зусiбiч обступав лiс. У долинi виднiли чагарники, лани i луки, де-не-де, здаеться, полискувала вода. З водяного блиску здiймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

– А ми йшли довше, нiж я гадав, – мовив Вiтiко.

– Плутанi стежки i корiння перешкоджали нам, – пояснив провiдник, – а бур’яни подовжили нам шлях.

– Добре й так, – кинув Вiтiко, знову сiв верхи на коня й поiхав до башти. До неi можна було добутися тiльки по вузенькiй смужцi землi мiж очеретом i водою. Брама була зачинена. На брамi висiв воловий рiг. Провiдник узяв його й подув. Трохи згодом вiдкрилося вiчко в брамi й визирнув чоловiк:

– Здоров будь, Бенедикте! – вигукнув вiн i вiдчинив браму.

Вiтiко заiхав в арку брами i опинився на подвiр’i. Браму позаду нього знову зачинили. На подвiр’i Вiтiко спiшився. Провiдник i чоловiк, який вiдчинив браму i знову зачинив ii, допомогли йому завести коня до стайнi. Коли коня там прив’язали й накрили, чоловiк завiв Вiтiко й провiдника до свiтлицi, дуже простороi й зi свiтником на далекому краi. Вiд нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стiл iз ялицевих дощок.