Сповідь з того світу

 – Заходь, дiду, до хати. Поставимо тебе отут на лавi, аби сторожував наш дiм вiд хвороби, бiди i всякоi нечистi.

Коли дiдух зручно вмостився на своему почесному мiсцi, присiв на лавку й Іван.

– Худобу я обiйшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще кутi кинути, аби здоровi були, приплiд приносили. І курам дати, аби файно неслися, i псовi, аби гавкав.

Вiн завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кiнця. Ще й пiдспiвував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хлiб i до хлiба.

Я дивилася на нього, не можучи вiдiрвати погляду, люблячи кожну клiтинку його тiла.

– Сiдаймо до вечерi, – запропонував вiн. – Зараз iз колядою вже почнуть ходити. Може, й ми пiдемо? Чого в хатi сидiти? І до церкви треба…

Я накрила скриню бiлим обрусом, не забувши постелити пiд низ пахучого сiнця. Далi поклала кутю, тодi рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стiл.

Ми навiть не встигли скуштувати всiх страв, як за вiкном загримiла коляда:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.

Гей же, в долинi.

При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!..

У Івана велика була родина, тож прийшло iх багато – так що ледве вмiстилися в хатi. Щедрий стiл, коляда, весела розмова – ми завше вмiли святкувати. А ще у нас на Святвечiр було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочi у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекiй дорозi чи тяжкому походi.

Родичi мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки.

Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарськi, а далi перейшли до справ державних.

– Не хочуть нашi бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре вiн тим боярам залив сала за шкури. Сидiли тодi тихо i до вiльних общинникiв не пхалися. Тепер же страх зовсiм загубили, забули Бога в черевi… – пiдхопив i молодший.

Я до розмов чоловiчих не пхалася нiколи. Любила слухати, як говорить мiй Іван, бо розмовляв завше мудро i зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу.

Та коли мова заходила про справи державнi, серце мое мимоволi стискалося. Я знала, що вiн нiколи не стоятиме осторонь громади, та бiльше, завше готовий був iти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що вiн казатиме, поклавши мимоволi руку на живiт. Мiй муж налив собi узвару, випив.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».