Сповідь з того світу

Тож зараз кажу вам – тiкайте, що маете сили.

– Гавриле! – зойкнула Марiя. – Скажи, що з нами буде!

Раптом я здригнувся. Розплющив очi, сiв. Озирнувся. Старого не було, i тiльки Іван з Марiею дивилися на мене.

– Ото диво. Правду кажуть, що духи лiсу в Купальську нiч на свiт виходять. Хто ти: лiсовик, цур, пек, пересмiшник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.

– Не страхайтеся, не чорт. Схiдняк я. Сiверянин.

– Ого. Сiверь – далеченько.

– Правда, не близько. На другому кiнцi землi Руськоi.

– Чого ж ти забрiв у наш край? Може, дiвку собi хочеш умикнути?

Тiльки тепер я остаточно зрозумiв, що Іван з мене кепкуе.

– Послали мене старцi, князi й волхви землi Сiверськоi, аби я говорив з вашими старiйшинами. Бiда прийшла на землю Руську. Обри.

– Чули, – Іван тут же спохмурнiв.

– Поляни, сiверь, деревляни, дулiби i радимичi вже дали свою згоду, аби спiльно стати супроти ординцiв!

– І ми станемо з вами! – тут же пiдхопив Іван.

– Ану тихiше, – раптом втрутилася у розмову Марiя.

Вона раптом зблiдла, i ii серце так забилося, що той стукiт було чути аж до мене.

– Що? – насторожився й Іван. – Я нiчого не чую.

І раптом купальську нiч, немов гострий кинджал, розпоров крик:

– Обри!!!

Іван враз пiдскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки i дiвчата. Багаття тут же згасло, а всi гуртом побiгли просто у наш бiк, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала iх вiд небезпеки.

– Давай руку! – наказав Іван, – i вони з жiнкою стрiмголов побiгли вiд жертовника уздовж рiчки.

Ми добiгли до того мiсця, де плакучi верби стояли понад самим берегом, опустивши своi вiти-коси до самоi води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нiчне небо i нависла над землею, ховаючи мiсяць i зiрки. Сюди прибiгло iще кiлька дiвчат, двое чоловiкiв.

– У воду! – наказав Іван.

Вiн допомiг дiвчатам спуститися з берега, насамкiнець заштовхав i Марiю.

– Іване, – не хотiла вона його вiдпускати вiд себе.

– Там нашi б’ються! – мовив один з мужiв i стиснув у руцi сокиру.

– Іване, – схопила Марiя чоловiка за руку, але Іван легенько вiдiпхнув жiнку.

– Сиди тут, я скоро.

– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

Іван витяг з-за пояса нiж, i ми побiгли, лишаючи жiнок пiд захистом широкоi плакучоi верби.

Роздiл 12

Марiя

Я хотiла стрiмголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука мiцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.