Сповідь з того світу

Тiло уже б мало задубiти за цей час… Навкруги злiталися ворони i дивилися з гiлля на чоловiка, однак пiдлiтати не наважувались – щось iх стримувало. І тiльки дощ, не боячись, i далi обмивав загиблого…

Раптом чоловiк застогнав. Очi заплющилися. Видихнув. Тодi вдихнув, а далi ледве-ледве пiдняв свою важку правицю i став нею обмацувати рану. Це приносило мужевi бiль, так що вiн кривився стогнучи. Втомився. Полежав iще трохи, а тодi, зiбравши усю свою волю, сiв. Дощ раптом посилився, i полило наче iз вiдра.

Чоловiк, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очi його клiпали – iх пекло денне свiтло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабанi, щось шукаючи у бруднiй водi. Його рука натрапила на сталеве лезо – i вiн витяг великий меч. Ще трохи посидiв, тримаючи лезо на колiнах, – вiдпочивав, немов пiсля важкоi роботи.

Довго сидiти не можна: треба вставати. Спираючись на рукiв’я, стогнучи, чоловiк пiдвiвся. Мимоволi ще раз помацав рану, тодi ж брудною рукою знову витер мокре вiд дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе i почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тiл. Дехто лежав мирно, нiби й справдi спав пiсля доброi пиятики. Але бiльшiсть були порубанi i тепер «валялися» iз розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах iз багна, кровi й дощовоi води.

Муж був дуже могутньоi статури: усiм богатирям – богатир. Вiн розiрвав на собi сорочку, здер iз себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посмiхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Вiн пам’ятав усе: нiч на Купала, смiх, спiви, багаття. Дикi поганськi забави… Тодi враз страшний крик:

– Обри!!!

Сiча була зла i немилосердна – поле засiяне трупами i своiх, i чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром i вовки прибiжать – уже, певно, занюхали свiжу кров i крутяться десь неподалiк.

Михайло поволi пiшов у бiк рiчки: там, у густому верболозi та очеретi, мали поховатися вiд степовикiв жiнки i дiти.

Стиснувши меч у руцi, вiн крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутне тiло набирало пружностi, рухи ставали меткi, а погляд – яснiшав…

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо зарiс травою, i вийшов на берег рiчки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же вiн був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупiв, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиесь тiло.