Соната для вітру та ночі

Чи не гайнути нам кудись на тиждень-два?

– Я знаю мiсце, де можна на самотi побути. Там, правда, краевиду нема такого як у Ялтi, та море гарне. Головне – тихо. І людей обмаль.

– Збираемо речi.

Згодом двi подруги облюбували собi вiдлюдну мiсциночку у захiдному Криму i насолоджувалися абсолютною тишею, спогляданням моря i його ласкавими хвилями.

Повiтря пахне лiтом та водоростями, квилять чайки, у глибинi небес гуде лiтак. Мир, спокiй, рай.

– Хоча б нiкого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я вiдчуваю, що можу зненавидiти людей.

– Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Вiдпочинь трохи – i полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось iз отих козлiв. – І засмiялась.

– Знаеш, Марто, я навiть жартувати вже не можу. Я тiльки бачу, що людина перетворилася на щось незрозумiле. Нiкчемне, примiтивне, заздрiсне i жадiбне не в мiру.

– Людина не змiнилася. Яка була з часу Адама, така й сьогоднi. Просто ми уже вийшли з внутрiшнього пiдпiлля i демонструемо свою глупоту, що ранiше робити не дозволялось.

– Козли вони – ось що я розумiю. Козли, собаки i розцяцькованi горили. О, здаеться, вже лиха несе iх.

Спочатку чоловiкiв побачила Оксана. Сама iх з’ява викликала в неi лють. Вона демонстративно лягла долiлиць.

До них повiльно пiдходили два молодих атлета рокiв так пiд тридцять.

– Скучаете, дiвчата?

– Доки вас не бачили, нам було добре.

Чоловiки глянули один на одного.

– Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрiнуть чемно.

– От халепа, помилився – вiдповiв старший стурбовано. – Ходiмо геть.

І чоловiки пiшли поволi.

– Несподiвана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нiчого не зможемо робити.

– Доведеться викурити iх звiдси.

– Як?

– Треба знайти для них щось лiпше. Он там, пiд тим он каменем, мiсце, мабуть, не гiрше за це, запропонуемо iм.

– Якщо вдасться вступити в контакт. Це вiдлюдьки, я таких знаю. З такими говорити – що солому iсти.

– Вступимо. Уже вступили.

Коли чоловiки поверталися, жiнки – мовби нiде нiкого нема i не було нiколи.

Богдан зупинився, взяв якийсь прилад, глянув на нього i так, нiби мiж iншим, сказав Василевi.

– Тут пiдвищений радiацiйний фон. Ходiмо геть.

Коли вони вiдiйшли трохи, Оксана попросила зупинитись.

– А ви нас не розiгруете? – спитала, пiдiйшовши.