Проект «Міссурі»

Його iм’я було, як я дiзнався з урочисто вiдкритого вiн’етками конспекту Прозороi Кофтинки, «Олександр Винiомiнович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твiр?..

Я дiстав зошита й встромив руку по лiкоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залiзну обручку з толкiнiвськоi гри, – вже кiлька мiсяцiв думав, що загубив ii. Але ручки, схоже, не було, i довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.

Вiн подивився на мене крiзь окуляри як солдат на вошу. Оце справдi «столична цяцька».

– Так, будь-ласка, – й дав менi засiб до писання iз золотим пером, чи що. Те, чим вiн користувався сам, було ще крутiше.

Не знае, що я, здебiльшого, забуваю повертати всiлякi дрiбницi, – нi, не цуплю навмисне, дiйсно забуваю. Так йому й треба.

Тим часом викладач з усiх сил провадив перекличку, i я точно пропустив би свое прiзвище, якби одразу передi мною в списку не було Кофтинки – в миру Лановоi Наталi. Треба було чути, яким розкiшно-сексуальним голосом вона простогнала «е».

Стiни аудиторii були гладенькi, не прикрашенi наочнiстю й портретами великих. І, що найголовнiше, майже без вiкон; лише бiля стелi вишикувалися трьома рядами маленькi круглi iлюмiнатори – у стилi тих-таки футуристичних фантазiй. В один з них ззовнi зазирнула ворона, але зразу ж полетiла геть.

Останнiм у списку було чудо в золотому пiр’i, – прiзвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з лiтери «Ц»; звали його Руслан.

– Отже, – вiдкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список лiтератури. Лiтератури. Яку, – вiн пiдкреслював кожне слово. – Треба. Взяти. В бiблiотецi. Й. Законспектувати. Без конспекту нiхто не буде допущений до залiку. Ви мене зрозумiли?

Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошитi чергову «пренцесу». Руслан вирiвняв окуляри на перенiссi й розраховано, з тренованiстю першого учня, кинув реплiку з мiсця:

– Олександре Венiамiновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ iнститут поступаемо.

Шкода, що я переконаний пацифiст. Інакше пообiцяв би собi принагiдно дати йому по писку.

– Так отож. Записуйте.

* * *

Як тiльки я повернувся в гуртожиток, то зрозумiв, що в кiмнатi «трiйцi» я вже не самотнiй, яким був ще зранку. По-перше, на рештi лiжок з’явилися матраци. По друге, на одному з них згори на купi бiлизни хтось лишив гiтару, а з-пiд укривала виглядав краечок великоi сумки.