Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Або й узагалi про бригаду вусатих рятувальникiв.

– Проходь, сiдай, – вiдiрвався вiд матерiалiв. – Як доiхав?

– Шикарно, – мовив Лисиця, але сiдати не став. – Найнадiйнiшим у Киевi транспортом.

– Це точно, – погодився головред. – Метро, слава Богу, нiколи не пiдводить… То оце i е воно?

Так вiдреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й пiвлiтрову банку з медом, що напiвочiкуваним сюрпризом з’явилися з пакета.

– Куди поставити? – хазяйновито поцiкавився професор.

– Зараз.

Новоспечений керiвник вирiс над столом, наблизився до шафи й вiдчинив дверцята:

– Сюди.

Професор прилаштував гостинцi, а Бондаренко увiмкнув чайник. Одне з чудес побутовоi технiки слухняно взялося до роботи.

– А ти чого шкiру скинув? – смикнув «колишнього журналiста» за сорочку.

– Статус, – розвiв руки головред. – Тепер пристрастi демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’ективно ставишся до працi й до працiвникiв. Керiвна й спрямовуюча сила. Ось так! Такi тепер ми.

«Колишнiй журналiст», хоч i крiзь сльози, але посмiхнувся.

Лисиця пiдхопив його посмiшку, а потiм, окинувши оком кабiнет, тоном знавця мовив:

– А ти, Сергiйчику, непогано влаштувався.

– Та ну його до дiдька це «влаштування», – спорудив незадоволену фiзiономiю. – Менi бiльше подобалося алюрити на територii. На землi, як кажуть у ментiвських колах. Бути вiльним вовком з мiцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного мiсця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола.

– Я iхав святкувати пiдвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Вi-i-iчная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений.

– Та амбiвалентно все це, – увiмкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономiрно. Солдат, що мрiяв стати генералом, надяг жаданi галiфе. З лампасами. Збулася мрiя iдiота. Живи й радiй. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядовi… Вiдповiдальностi менше – волi бiльше. І творчоi – насамперед.

– А дзуськи, шановний мiй пане найголовнiший редакторе, – посмiхаючись, похитав указiвним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працюе тут на повну. Як i скрiзь. Усе в нашому мудрому Всесвiтi вiдрегульоване i збалансоване: хочеш бiльше, нiж маеш, – вiддай бiльше, нiж вiддаеш. Так що iм’я «гриб» передбачае «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до мiсця призначення, пане «Гриб».

– Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко.