Стрі-чен-ня

Повiтря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

Ми iхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабiч нього з обох сторiн височiли смуги лiсу. Десь далеко виспiвували ропухи i болотяне птаство.

Коли сонце i геть сховалось за обрiй, я став знiчев’я роздивлятись бiласту смугу Чумацького шляху над головою, розрiзняти по нiй путь, а жiночки на сусiднiх возах затягли:

– По дiбровi вiтер вие,

Гуляе по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу…

А далi хтось iз них припинив i звернувся до решти:

– Давайте не цiеi.

І те, що вони далi заспiвали, примусило мое лице побiлiти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемнiло, i була, уважай, нiч.

Десь далеко, дуже далеко, вили сiроманцi.

А жiночки витягували:

– Ой зозуля в зеленому гаю

Закувала при тополi скраю,

Закувала птиця-зозулиця,

Розбрелись по селах вечорницi.

Розбрелись по селах вечорницi,

Закувала птиця-зозулиця.

Закувала та й збудила пiзно.

Вiе вiтер ген по степу грiзно.

Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

Ти жива чи ти менi лиш снишся?

Ти жива чи маришся мiж ночi?

Чий то бродить стан нагий дiвочий?

І коли народ дiйшов до слiв:

Бо з могили встала он кохана, —

Ми вперше натрапили на роздорiжжя.

Пiднялася жвава суперечка, куди ж його iхати.

Я не встрявав туди i лиш поглядав по сторонах.

Один iз шляхiв, той, що влiво, був широкий, чистий, далi в поле. А другий – вузький, зарослий, i в калюжах, заболочений.

Люди намiрялись iхати першим.

А я раптом краем ока вгледiв, як через той перший шлях у сутiнках ночi щось наче перебiгло.

Щось таке наче мале й…

Волохате чи що.

Може, звiр який.

А мо’…

В чортiв же я не вiрив.

– Нi, – пiдняв я правицю. – Нi, шановнi, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правiше. Хто поiде влiво, покладе буйну голову.

– Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвiй. – Влiво широкий шлях, а вправо – вiрна загибель!

– Як хочете! – мовив я, вiдв’язуючи коня вiд пiдводи.

Зi мною поiхали майже всi, лише Матвiй iз жiнкою i тi, кого ми стрiли шляхом, повернули влiво.

Десь опiвночi до мiсця нашоi стоянки в гайку прискакав вершник – один iз тих. Вiн повiв, що на пiдводи напали i перебили всiх до одного, йому лише вдалося втекти. Невiдомо, хто то був, тi нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.