Могильник

А тому й опадають гербами моi жита

І гуляють вiтри мiж зарослих колон Помпеi,

Багряняться цi стiни скривавленою зорею,

І проходять колони повз мертвi моi мiста.

ВСТУП

Йому часто сниться кiнець жовтня 1992-го року, сiрий передсвiтанковий час i мiсто, вкрите тягучими осiннiми туманами. Тумани стеляться проiжджими частинами та безлюдними дворами, обступають пiднiжжя дев’ятиповерхiвок в заспаних житлових масивах, а хворобливi протяги носяться алейками, залiтають в розчиненi дверi пiд’iздiв та вiкна балконiв на верхнiх поверхах, колихають забуту там одiж.

Зоря наче ще й не дума пiдiйматись десь там, над лебединською трасою i передмiстями, а як i надумаеться, то чи й помiтна буде за тими суцiльними хмарами аж до обрiю.

Вже бiльше десяти рокiв йому сниться i сниться ця рання i похмура, якась така передчасна осiнь. Йому сниться заспаний досвiтнiй Комсомольськ у покривалi туманiв i очiкуваннi близького ранку. Темнi житловi масиви з рiдкими вогниками в вiкнах, залiзничнi колii в росi та забитi бронетехнiкою автомобiльнi дороги.

Перед свiтанням солдати починають метушитись, механiки прогрiвають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську i неспiшно за тим рухаються притихлими околицями мiста. А тодi, звертаючи на розбитi осiннi дороги, сунуть крiзь невибранi поля i мертвi занедбанi села кудись в бiк хворобливоi зорi.

Йому те сниться, i сниться, i сниться…

Але того дня йому не вдалось додивитись свiй набридливий сон – за старою бойовою звичкою вiн прокинувся вiд самого лишень тривожного передчуття. Вiн визирнув у вiконце вагончика охорони – по подвiр’ю плiвся осiннiй туман, а черговi коло ворiт якось дивно метушились, хоча до свiтання ще було далеко, ще тiльки починало сiрiти i в красивому трьохповерховому будинку господарiв не свiтилось нi в однiй кiмнатi.

Вiн накинув штурмовку i, взявши зi столу пiстолет з гравiруванням «За вiдмiнну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвiр’я, то порив вiтру жбурнув йому в лице дрiбною мрякою.