Могильник

Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,

Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.

Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.

Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.

Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв

Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.

Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,

І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять нiмi роки по холодних нивах,

Холоди застилають простiр мого дитинства.

Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,

Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,

Панотець править службу, йому там цiлують руки.

Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,

Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,

Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,

То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,

І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,

І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,

І холоднi машини асфальт предковiчний крають

І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.

2

Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно

Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,

Ти була Персефона, могутня i жалiслива.

Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась

Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.

Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi

І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,

Їх немае потреби любити, хiба лиш божий

Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.

Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,

Будував постаменти i марно вкладав в них душу.

Ти була Персефона, в своiх молодих руках

Ти приносила весни, а весни завжди минущi.

Весни завжди крихкi i нiколи не будуть вiчнi.

Кожна з них особлива, i в тому iх вища сутнiсть.

Я тому й покохав цi прекраснi вiдьмацькi вiчi,

Що таких, як вони, вже нiколи в свiтах не буде.

В тому грiх мiй, голубко, що я твоi юнi коси,

І статуру твою, i усе, що було мiж нами,

Не волiв вiдпустити, як з краю торiшню осiнь,

А волiв ув’язнити, волiв вкарбувати в камiнь

І цю школу, i парк у досвiтнiх сирих туманах,

Цi алейки, засипанi жовклим кленовим листом.

Я хотiв не прожити, а просто про них повiсти.

Я хотiв не любити, а лиш будувати храми.