Амба. Том 1. Втеча

 – Добровiльно нiхто й нiколи не вiддавав владу, а багатство – особливо вабить. Жовтий диявол править свiтом споконвiку, править зараз i, на жаль, ще невiдомо, скiльки правитиме в майбутньому.

– Не вiддають i править, – погоджуючись, кивнув Іванов i продовжив зболено. Запально. – Якщо i вчасно вирiшили зводити Майбутне Свiтле, але… На кровi та кiстках… Та на мерзлотi… Швидше за все, через це i Велика Французька революцiя непередбаченим руслом пiшла. Прорахувалися Творцi. Захопилися боротьбою за владу. А народу – мокро та прохолодно…

– Ви маете рацiю.

Багатьом зараз холодно. Революцiя морозить накип у душах. Маховик Революцii важким котком по краiнi котить.

– Отож-бо. А кров же гаряча i солона. Звичайна вода не споруди – корiннi скелi пiдточуе, – пiдслiдний повiльно пiдбирав слова, щоб точнiше висловити думку. – Боюсь, що бiль людський та сiль розм’якшать мерзлоту. Через десятирiччя фундамент просяде пiд тягарем – усе завалиться.

– Те, що ви кажете, – жахливо. – «Дзержинський», уявивши, як руйнуеться мерзлота, закрокував швидше.

 – Але храми та костьоли, цiлi мiста в Європi, як i Пiтер, теж зведенi на сльозах i кiстках, а в цемент у всi часи додавали не тiльки яйця, але i кров. Вистачае i людськоi! І нiчого – стоять, столiття милують око…

– Милують… Однак народ пам’ятае про кров i сльози. До того ж, чи варто, якщо люди не хочуть, силомiць iх заганяти будувати свiтле майбутне. Адже навiть добро, пiднесене до крайнього ступеня, рано чи пiзно переходить у свою протилежнiсть.

Табори споруджуемо… Не з руки нам те, що дозволено буржуям.

– У великi нетрi забираемося. – Чекiст задумливо поглянув на заарештованого: не юнак, але ще й незрiлий чоловiк. – Життя покаже, що ми зводимо, чи виправданi жертви теперiшнi i тi, яких, на жаль, ще не уникнути… На повну потужнiсть розкрутили Маховик Революцii, не пiдозрюючи, яку силу набирае Вiн. Інколи, на нещастя, i безвиннi в безладi потрапляють пiд його некеровану, чавунну силу.

– Ось тут i регбус, сказав би Захватаев! – Арештант переможно поглянув на господаря кабiнету, за спиною якого висiла фотографiя Дзержинського.

– Який регбус? – Федiр Карлович полюбляв час вiд часу ставати мiж спiврозмовником i фотографiею, аби кожен переконався, що вiн схожий на Першого чекiста Республiки. – Що за регбус?

– Немае знаку рiвностi мiж тваринами й людьми. – Не сумнiваючись у своiй правотi, Іванов не боявся гнiву всесильноi людини пiд фотографiею.