Поринь у книгу

Та хiба вiн не мiг спробувати приiхати вчасно хоча б сьогоднi? У день народження сина.

Максим сiв на лаву поруч iз воротами, передчуваючи довге очiкування.

– Мамо, мамо, – заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалiк лiцею. Максим обернувся на голос i смуток сильнiше охопив його серце. – Я хочу морозива.

– Яке морозиво? – обурилася мама. Попри суворiсть у голосi, говорила вона нiжно, з любов’ю. – Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболiло.

– Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.

– Добре, ходiмо й купимо.

Але з’iси вдома.

– Ура, – хлопчик зiскочив iз гойдалки й пiдбiг до матерi. – Швидше, швидше, – застрибав вiн на мiсцi i вони разом пiшли в бiк магазину.

«Мамо! Мамо! Ну купи менi цю книгу. Я так хочу ii прочитати».

«Ой, Максиме, ти за своi десять рокiв прочитав книжок бiльше, нiж я за три десятки».

Смуток пiдiбрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподiваючись побачити автомобiль батька, але його не було.

Максим подивився вслiд матерi та ii сина i перед очима виникла схожа картина, лише з однiею вiдмiннiстю: йшов вiн та його мама. Вони повiльно гуляли – щасливi та усмiхненi. Їх остання прогулянка була дуже давно, але хлопець пам’ятав той день у Марiiнському парку, мов вчорашнiй. То був один iз кращих днiв у життi. На жаль, повторити його не судилося.

– Мамо, а купиш менi ще «Фанти»? – закричав хлопчик, на що жiнка лише усмiхнулася.

Максим продовжував спостерiгати за всiм навколо.

Зайняти себе не було чим, а батька чекати потрiбно. Можна, авжеж, дiстати iз рюкзака книгу та пiдготуватися до завтрашнiх урокiв, аби не витрачати даремно час, та смуток не давав зосередитися, плутав думки та пробуджував спогади, вiд яких гiршало на душi.

«Мама завжди приходила вчасно. Не запiзнювалася нiколи».

Вiд спогадiв про матiр на очi Максима навернулися сльози. Вiн витер iх, боячись, що хтось може побачити. Хлопцям не можна плакати. Його батько нiколи не плакав, навiть на похоронi мами.

Не зронив жодноi сльозинки. Стояв iз кам’яним обличчям, нiби жiнка не померла, а задрiмала.

Хлопець обхопив себе руками й затремтiв. Пронизливому вiтру не заважали нi куртка, нi пiджак пiд нею. Коли Максим уже вiдчув, що руки бiльше схожi на шматки льоду, з-за рогу вулицi нарештi виiхав знайомий автомобiль батька, загальмувавши бiля ворiт лiцею. Не чекаючи нi секунди, Максим побiг до нього, аби зiгрiтись у теплому салонi.