Пробач, Марцело…

Однак Марцела вирiшила не телефонувати – натомiсть, вийшовши з кабiнету пана Словачека i оговтавшись вiд знайомства з Боннi, втиснулася у свiй мiнiатюрний червоний «броучек» i подалася просто до гуртожитку панi Яндовоi. Годилося бодай побачити людину, за яку клопотала впродовж кiлькох днiв. Юлiшка вешталася поруч приймальнi на першому поверсi, очiкуючи рятiвного дзвiнка. Не знаючи жiнку на вигляд, Марцела пройшла повз неi.

Делiкатно постукала у дверi керуючоi гуртожитком i, отримавши дозвiл, прослизнула до кабiнету.

– Доброго дня, панi Яндова. Рада вас бачити. Де я можу знайти свою пiдопiчну?

– Ось же вона. – Панi Яндова вказала рукою на вiкно навпроти вiдчинених дверей. Спинаючись на пiдвiконня, дрiбненька, ледь не iграшкова жiночка спостерiгала крiзь скло, як юрба пiдлiткiв, перегукуючись помiж собою чужою, але трохи таки схожою до рiдноi мовою, гонить спортивним майданчиком м’яч. Жiночка здавалася майже прозорою, однак ота крихкiсть була iнакшою, анiж Марцелина, з шармом. Вiд жiнки вiяло виснаженням та стражданнями.

«Як же вона витримае нiчний графiк, та ще й у пiвдоби», – встигла подумати Марцела. Тим часом, почувши за спиною грюкiт дверей, жiночка вiдвернулася вiд вiкна, i Марцела знову здивувалася. Десятки, сотнi очей супроводжували ii журналiстську дiяльнiсть у прагненнi знайти порозумiння, однак такий глибинний погляд траплявся рiдко. Стiльки жалю й безвиходi було в тих очах, що Марцела мимоволi вiдступила на крок назад. Щось пiдказало Юлiшцi, що це – саме та людина, дзвiнка котроi чекае.

– Панi Марцела? – очi засвiтилися, наче раптово увiмкнулася жарiвка. – Я думала, ви зателефонуете, а ви ще й приiхали… Панi Марцело, я не знаю, як вiддячуватимуся за ваше добро.

Марцела не потребувала жодноi подяки. Вона дивилась на виснажену жiнку-дитину з запаленими сподiванням вогниками-очицями i вкотре розумiла: все-все, що робить для цих людей – правильно. І не тому, що бабця з дiдом лежать в украiнськiй землi, нi… Була би вона фiлiппiнкою, чи португалкою, чи афроамериканкою – байдуже… Марцела робила би те саме, позаяк неприкаяною не мае права почуватися жодна людина у свiтi…

Незабаром обидвi жiнки сидiли в гуртожицькiй iдальнi i «запанiбрата», наче зналися безлiч рокiв, обговорювали план наступних дiй.

– Я вам, Юлинко, ось що скажу. – Марцелi здавалося, що розмовляе з сестрою, про яку частенько мрiяла, однак нiколи не мала. – У вашому випадку треба чiплятися за будь-яку пропозицiю.