Пробач, Марцело…

Кишеньковi грошi бодай маете?

– Що? – Юлiшка знову впадала у розпач, та так, що частково iнформацiя котилася повз ii схарапуджену подiями свiдомiсть.

– Їсти щось маете, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.

– А-а-а… Їсти… – Юлiшка нарештi збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.

– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далi. – Що ви вмiете робити, Юлiшко?

– Взагалi-то я за фахом кравчиня. Але робити умiю все – прибирати, на полi поратись, iсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дiтей бавити (при згадцi про дiтей голос на тому кiнцi дроту помiтно потеплiв).

– Знаете що, Юлiшко… – перебила перелiк Марцела. – У мене е один знайомий – власник невеличкоi приватноi фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось i вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефонi у панi Яндовоi завтра о десятiй.

Глава 5

ВІРНИЙ ЖОРИК

Повернувшись до мiста, де впродовж кiлькох рокiв винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелевi.

– Жорику, привiт, брате… Треба зустрiтися, тема е. Чекаю тебе за годинку у «Ф’юженi». – Не встигав вимикати телефон, як дзвiнки сипалися один за одним.

– Ванiчка, привiт… Як ся маеш? – Солодкавий масний дiвочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечерi робиш? Як – на рахунок зустрiтися? Я сумую за тобою…

– Хто це? – обрубував на пiвсловi, бо ж отим Таням-Светам-Машам, що отруювали його приватний простiр настирними дзвiнками, не мiг дати ради.

– Ну ти даеш, зайчику. – Цукровий голос потойбiч не ображався на труднощi з iдентифiкацiею. – Ти забув, як ми зависали у «Колiбрi» того тижня?

– Але я тобi номера, здаеться, не давав, – цинiчно зауважив Іван, ледь утримуючись вiд грубощiв.

– Авжеж… Твiй дружбан менi сам його у телефонну пам’ять i записав… Хвилювався, що останнiй коктейль вже недоречний i завадить менi запам’ятати… Та я твiй номер запам’ятала би навiть будучи, боронь Боже, непритомною.

– Слухай, щось тобi пораджу. – До таких дзвiнкiв Іван звик – респектабельний вигляд та вiдповiдна автiвка робили свою справу – неповнолiтки вiшались йому на кирк, мов дешевi коралi з паперових безвартiсних намистинок. – Не перенапружуй своi мiзки зайвою iнформацiею. Викинь ii з голови i зiтри з телефонноi пам’ятi… Па-па.