Пробач, Марцело…

І скiльки ж то було гордощiв i неприхованого трiумфу опiсля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою i тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залiзними колiщатками, ввiчливо перепрошувала сусiдок – бабусь, що неодмiнно визирали з-за дверей.

– Пробачте… Сто разiв перепрошую! – Бо ж востанне у пiд’iздi стояв такий грюкiт у сорокових, коли бомбардували Прагу…

– Що, Марцелко, спортуеш?» – перепитували, i Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям пiд’iзду, як доброзичливiсть замiниться скепсисом: «Збожеволiла зовсiм.

Краще би вiддалася за когось – давно час вийшов…»

І тут Марцела згадала Юлiшку. Як вона могла забути? Обiцяла ж допомогти! Ота митниця, i виснажлива дорога, i настирливий Вацлав, i стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колii. Марцела вхопилася за стiльниковий телефон i набрала номер гуртожитку.

– Панi Яндова, доброго дня.

Марцела турбуе. Панi Яндова, вам вдалося поселити оту украiнку, про яку вчора йшлося? Справдi? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажiть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.

Незабаром Марцела почула у слухавцi знайомий вже голос, але цього разу жiночка не панiкувала й не плакала, а розмовляла цiлком виважено й розсудливо.

– Панi Марцело, величезне вам «дякую». Панi Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – вiдмилася, вiдiспалася, повернула собi здатнiсть розсудливо мислити, врештi-решт… Ви вибачте за мiй розпач учора – я й справдi злякалася, що доведеться повертатися додому.

В моему випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собi роботу.

– Поволенка е? – перебила Марцела.

– Що-що? – не збагнула Юлiшка.

– Поволенка, запитую, е? – повторила Марцела. – Папiр, у котрому зазначено мiсце роботи та iм ’я роботодавця? Вам ii мала вiддати людина, що клопотала про вашу вiзу.

– Нiчого у мене нема, панi Марцело.

 – Жiнка вкрай розгубилася. – Все, що е – паспорт з вiзою. Нiчого не залишаеться, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…

– Цього ще не вистачало… – Марцела й справдi добряче змучилася за останнi днi – у голосi прослизали зазвичай непритаманнi iй нотки роздратування. – Бракувало менi вас iз полiцii визволяти. Гаразд. Побудьте наразi удома. Я щось вигадаю. З панi Яндовою домовлюся про оплату в кiнцi мiсяця без жодного завдатку.