Собор Паризької Богоматері

Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, вiн облизував своi iкла дикого кабана, ревiв, мов хижий звiр, i жестом, а то й самим поглядом вiдкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькiй темнiй вуличцi – нiхто не насмiлився пiти за ними, бо сама думка про Квазiмодо, який люто скреготiв зубами, заступала iм дорогу.

– Оце так диво! – пробурмотiв Гренгуар. – Але де ж, хай йому бiс, я знайду собi вечерю?

IV. Прикрощi, на якi наражаешся, переслiдуючи вночi гарненьку жiнку

Гренгуар попрямував навмання за циганкою.

Вiн бачив, що вона зi своею кiзочкою пiшла вулицею Ножарiв, i теж рушив за нею.

«А чом би й нi?» – подумав поет.

Досвiдчений фiлософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помiтив, що нiщо так не сприяе роздумам, як переслiдування гарненькоi жiнки, особливо коли не знаеш, куди вона йде. У цiй добровiльнiй вiдмовi вiд власноi волi, в пiдпорядкуваннi своеi забаганки забаганцi iншоi особи, котра навiть не здогадуеться про це, е якась сумiш примхливоi незалежностi i слiпоi слухняностi, щось середне мiж рабством та свободою, i це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнiвiв i нерiшучостi розумом, який поеднував у собi всi крайностi потроху, безперервно вагався мiж всiлякими людськими уподобаннями, притушуючи iх одне одним.

Вiн охоче порiвнював себе з труною Магомета, яку два магнiти весь час притягують у протилежнi сторони, й тому вона вiчно висить мiж височiнню та безоднею, мiж небом i землею, мiж занепадом i зльотом, мiж зенiтом i надиром.

Якби Гренгуар жив у нашi днi, вiн був би чудовою золотою серединою мiж класицизмом i романтизмом!

Але вiн не був бiблiйним героем, щоб прожити триста рокiв.

А шкода! Те, що його немае, створюе прогалину, яка сильно даеться взнаки саме в наш час.

Настрiй людини, котра не знае, де переночувати, спонукае до переслiдування перехожих (особливо жiнок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.

Отож вiн замислено йшов за дiвчиною, яка, помiтивши, що городяни поспiшають додому i таверни – единi мiсця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспiшала сама й пiдганяла свою кiзку.

«Десь же, зрештою, вона мешкае, – мiркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знае?..»

І крапки, що iх вiн поставив у думцi пiсля цього недомовленого припущення, таiли в собi якiсь невиразнi, але дуже принаднi сподiвання.

Час вiд часу, минаючи городян, що замикали дверi своiх помешкань, вiн ловив уривки iхнiх розмов, якi розривали ланцюг його райдужних припущень.