Собор Паризької Богоматері

– Клятi парижани! – пробурмотiв Гренгуар, бо, як справжнiй драматург, вiн був схильний до монологiв. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а менi так треба хоч трошки погрiтися. Черевики моi промокли, а тi клятi млини ще вихлюпнули на мене потоки своiх слiз. Хай йому чорт, тому паризькому епископовi з його млинами! Цiкаво знати, навiщо епископовi млини? Чи не думае вiн стати мiрошником? Якщо йому для цього бракуе лише моiх прокльонiв, то я кляну i його самого, i його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться цi роззяви! І що вони там роблять? Грiються.

Придивившись ближче, вiн помiтив, що коло навкруги королiвського вогнища значно ширше, нiж треба для того, щоб грiтися, i що люди зiбралися сюди не тiльки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На просторiй, вiльнiй мiсцинi, мiж натовпом i вогнищем танцювала молода дiвчина.

Гренгуар, цей фiлософ-скептик, цей iронiчний поет, був так зачарований блискучим видiнням, що в першу мить не мiг збагнути, хто вона, та дiвчина, – людська iстота, фея чи ангел.

Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був ii тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному свiтлi ii шкiра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька нiжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дiвчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимi, недбало кинутому iй пiд ноги, i щоразу, коли ii сяюче личко оберталось до вас, ii великi чорнi очi заслiплювали вас, наче блискавка.

Усi погляди були прикутi до неi, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дiвчина танцювала пiд звуки баскського тамбурина, який ii округлi руки пiдносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажi й барвистiй спiдницi, що розвiвалася вiд швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими нiжками, що мелькали з-пiд спiдницi, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною iстотою.

«Далебi, – подумав Гренгуар, – це саламандра, нiмфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»

У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, i мiдна монета, що була до неi прив’язана, покотилася по землi.

– Е, нi, – сказав поет, – вона циганка.

Мiраж розвiявся.

Дiвчина знову почала танцювати. Вона взяла долi двi шпаги, притулила вiстрями до чола й заходилась обертати iх в одному напрямi, сама кружляючи в протилежному.