Собор Паризької Богоматері

Сам метр Копеноль аплодував iй, i навiть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях, – а тiльки Бог знае, якого високого рiвня потворностi могло досягти його обличчя, – визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Не будемо й намагатися вiдтворити в уявi читача цього чотиригранного носа, пiдковоподiбного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лiвого ока, тодi як праве зовсiм зникало пiд величезною бородавкою, кривих, пощерблених зубiв, схожих на зубастий мур фортецi, трiснуту губу, над якою стирчав, немов слонове iкло, один iз зубiв, роздвоеного пiдборiддя.

Та ще важче вiдтворити вираз цього обличчя, якусь сумiш злоби, подиву i смутку. Спробуйте-но уявити собi цей образ.

Схвалення було одностайним. Усi кинулись до каплицi. Звiдти, трiумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнiв. І тiльки тепер подив i захоплення юрби досягли своеi вершини. Гримаса була його справжнiм обличчям.

Точнiше, вiн увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, мiж плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такi кривi, що сходилися тiльки в колiнах, схожi на два серпи, з’еднанi ручками; широкi ступнi, потворнi руки.

І при всiй цiй потворностi – якийсь грiзний вираз сили, спритностi та вiдваги, – дивний виняток iз споконвiчного правила, за яким i сила, i краса е наслiдком гармонii. Ось якого папу обрали собi блазнi.

Здавалося, що це розбитий, а потiм невдало злiплений велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозi каплицi, нерухома, кремезна i майже однакова завширшки i завдовжки, «квадратна в своiй основi», як сказала одна велика людина, то по ii напiвчервоному, напiвфiолетовому одягу, всiяному срiбними дзвiночками, i передусiм по ii неперевершенiй потворностi юрба одразу впiзнала, хто це, i в один голос закричала:

– Та це ж Квазiмодо, дзвонар! Квазiмодо, горбань iз Собору Паризькоi Богоматерi! Квазiмодо одноокий! Квазiмодо кривоногий! Слава! Слава!

Видно, бiдолаха мав багатий набiр прiзвиськ.

– Стережiться, вагiтнi жiнки! – гукали школярi.

– І тi, що хочуть завагiтнiти! – додав Жеан.

Жiнки й справдi затуляли обличчя руками.

– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.

– Така ж зла, як i бридка! – додавала друга.

– Справжнiсiнький чорт! – кидала третя.

– Я, на лихо, живу бiля Собору й цiлiсiньку нiч чую, як вiн тиняеться по даху.

– Разом з котами.

– Вiн завжди на наших дахах.

– І зурочуе нас крiзь димарi.