Балада про Броди

З тих пiр слово «лiбрето» означае для Миросi не тiльки опис дiй в балетнiй постановцi, а й портьери i балерин, i балкони, i оксамитовi крiсла. Дзеркальний коридор вона бачила в антрактi. Однокласники нудились, i щоб iх розважити, вчителька показала дзеркальний зал театру. Дзеркала вiдбивались одне в одному i утворювали тунелi в невiдомiсть. Дiти посмiхались, висолоплювали язики i ставили собi «рiжки», щоб iхнi вiдображення це повторювали. Зараз же Мирославу не покидало враження, що не всi копii в ii дзеркальному коридорi належать iй.

Спогад повернувся легкою посмiшкою. Копii Мирослави в дзеркальному коридорi ii вiтальнi теж посмiхнулись. «От би повернутись назад», – подумала дiвчина i вiдвернулась вiд дзеркала. Найдальше з ii вiдображень все ще посмiхалось в дзеркальному коридорi.

Роздiл 2

Теорiя Бродiв

Мирославi снився дивний сон: вона йшла дзеркальним лабiринтом. З кожним кроком вперед секцiя позаду зникала. Дiвчина трималась за прохолоднi дзеркальнi стiни, залишала теплi вiдбитки долонь в хмарках на запотiлому склi.

Вона ще нiколи не бачила таких химерних снiв, але була впевнена, що спить. Дорога назад все зникала, та Мирося хотiла дiйти до iншого краю коридору i дiзнатись, що там, за останнiм дзеркалом. Ось вона зробила останнiй крок, порожнеча пiдпирала спину i пiдштовхувала вперед. Там було свiтло. Мирося простягнула руку i вiдчинила дзеркальнi дверi. В очi вдарило сонце.

Дiвчина примружилась, а тодi знову розплющила очi. Прокинулась. Вона розчаровано зiтхнула i пiднялась на лiктях.

Було образливо i якось несправедливо, що вона так i не побачила, що за дверима, хоч пройшла такий довгий шлях.

– Доброго ранку, панянко, – над Миросею нависала ii дивна копiя.

Та дiвчина теж була молодою i стрункою. Тiльки одягнена була в якесь старомодне плаття в пiдлогу. Чорне волосся було вкладено в вигадливу, але теж застарiлу зачiску. Найдивнiшим було те, що Мирося впiзнавала в незнайомцi своi риси обличчя – тонкi губи (нижня трохи бiльша за верхню), карi очi, круглi щiчки та трохи заширокий нiс.

Мирослава нiби дивилась на себе в якомусь чудернацькому маскарадi.

– Добре, що ти не лякаешся, – продовжувала незнайомка. – А от я вчора страху набралась. Ти так схожа на мене, i я подумала… А, неважливо. Емiлiя. Емiлiя Крижанiвська, – вона поважно кивнула Мирославi.

– Мирося. Мирослава Титаренко, – швидко виправилась i аж тепер помiтила дивну обстановку в кiмнатi.

В загальному примiщення нагадувало вiтальню ii квартири у Бродах.