База відпочинку

 – Треба лише хрестову викрутку…

– А нiж не пiдiйде? – пропонуе Аня. – На, спробуй!

Нiж – кухонний, iз товстим лезом, тому процес вiдкручування шурупок бере вдвiчi бiльше, нiж треба.

– Може вiн там пляшку ховае? – припускае Аня, хоча точно знае, що Львович на роботi не п'е. – Чи долари?

– Радше лещата та плоскогубцi, – вiдповiдае Іван, знiмаючи одну з петель, на яких тримався замок. – Зараз подивимось.

Усерединi не знаходиться анi доларiв, анi iнструментiв, анi навiть пляшки, хоча Аня з Іваном перевiряють усе, що можна.

– Зовсiм у дiда дах поiхав, – констатуе Іван.

Вiд нема що робити, вiн вiдкривае одну з папок. І завмирае. З чорно-бiлоi свiтлини на нього дивиться дiвчина. Довге каштанове волосся забрано у косу. Великi карi очi сумнi…»

– Ну, далi усе зрозумiло, – Ера вiдкладае папiр. – Вiн закохаеться у фотографiю, почне шукати цю дiвчину, а iй вже за сорок. І в неi, мабуть, i чоловiк, i дiти. А йому лише двадцять.

– А далi? – зацiкавлюеться Жанна.

– Мабуть, морочитиме, бо так цiкавiше, – припускае Ера. – А що як i вона в нього закохаеться? І бачитиме потайки вiд чоловiка?

– Ага! А той дiзнаеться, закотить скандал…

– І вона пiде жити з Іваном, – закiнчуе Ера. – І дiтей забере. І хлопець матиме усе кидати i годувати сiм'ю.

– А може вона багата, – припускае Жанна. – чи в Івана батьки забезпеченi… І вони оселяться у особняку над морем, куплять машину…

– Нам би романи писати, – Ера зiтхае.

– «Дiвчина неймовiрно гарна. Кiлька секунд Іван дивиться на фото, мов зачарований.

– Що там? – питае Аня.

– Та нiчого… – вiдмахуеться Іван. – Старi папери…

На зворотньому боцi фотографii написано: «Галина, 1972». Решта документiв у папцi цiлком банальнi i нiяк не стосуються Галини.

– Знаеш, що я помiтила? – вiдволiкае Івана Аня. – Львович, мабуть, спекулюе шмотками. Якось збираюся додому, а тут приходить вiн, з величезним пакетом з секонд-хенду.

– Кому ж таке перепродаси? – механiчно питае Іван. Насправдi, його не цiкавить анi Львович, анi секонд-хенд. Вiн думае лише про Галину.

– Не знаю… – вiдповiдае Аня. – Але це вже краще, нiж скоби (хто iх, до речi, купуе?). А зранку приходжу: Львович ще е, а пакету вже нема. Вiн що, в нашому офiс покупцiв приймае?!

Іван потискае плечима.