База відпочинку

Івана оформлено тут «iнженером-програмiстом». Це значить, що вiн iнсталював пару програм i налагодив iнтернет дайл-ап, яким все одно нiхто не користуеться. Сьогоднi Іван прогулюе третю пару, отже часу багато. Зрадiвши живiй людинi (прибиральниця вже два днi як на лiкарняному), Аня розповiдае про свою подружку.

Подружка зiйшлася з капiтаном, а той пiшов у рейс на кiлька мiсяцiв. І усi цi мiсяцi подружка героiчно вiдшивала усiх кавалерiв пiдряд. «Доступ до тiла було закрито,» – уточнюе Аня. А потiм капiтан повернувся, але одружуватися не поспiшав.

Тодi подружка знайшла iншого лицаря. Почувши про конкурента, капiтан вирiшив, що згоден на все, навiть на шлюб. Але й конкурент не вiдстае. І що тепер подружцi робити?

Іван не знае, що вiдповiсти. Йому лише виповнилося двадцять рокiв i життевий досвiд ще нiчого не пiдказуе. Можна було б щось iмпровiзувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Анi – вже двадцять сiм рокiв. Хто знае, що iй здаеться розумним, а що нi?»

– Якась пiдлiткова проза, – зiтхае Жанна.

– Мабуть так… – погоджуеться Ера. – Але подивимось, що далi.

І вона читае:

«– Бо що треба жiнцi? – питае Аня.

– Не знаю, – чесно зiзнаеться Іван. Його досвiд пiзнання жiноцтва обмежуеться шоколадками, поцiлунками, походами до театру i швидким сексуальним досвiдом у екстремальних умовах паркiв, пiдвалiв i пiдсобок.

– Жiнцi треба, щоб хтось був поруч, – пояснюе Аня. – Щоб хтось про тебе дбав. А де тепер знайдеш нормального чоловiка?!

Іван не знае, де знайти чоловiка, але Анiн цинiзм його травмуе.

Вiн усе ще вважае, нiби шлюб мае бути результатом Великого Кохання, а не якихось там практичних мiркувань. Але повiдомити про це Аню не наважуеться, аби не здатися iй дитиною. На щастя, Аня переходить на iнше.

– А ти бачив, що Львович наробив? – повiдомляе вона. – От, полюбуйся!

І вказуе на величезну шафу у кутку. Шафою нiхто не користуеться i там дотепер валяються документи радянських часiв. Вперше за останнi десять рокiв вона зачинена: на дверях висить новенький замок.

– Уявляеш?! – обурюеться Аня. – Львович закрив нашу шафу на свiй замок. Свавiльно! І нiкому не дав ключiв.

– Все одно ми нею не користуемось, – вiдмахуеться Іван.

– Але ж це наша шафа, а не його! – заперечуе Аня. – Що вiн собi думае! І нiхто ж йому нiчого не скаже, бо де ще знайдеш охоронця на таку зарплатню?

Іван пiдходить до шафи, обдивляеться замок.

– А його ж можна зняти, – констатуе iнженер-програмiст.