Ukrainian dream. «Последний заговор»

– Я вiрю тобi, – потiм повернувся до мами: – Чуеш, мамо, ти житимеш, i в тебе все буде гаразд, ось ця дiвчина так сказала, i я iй вiрю, i ти маеш вiрити, ми маемо бодай комусь у цьому життi вiрити. Чуеш, рiдна?

– Так, – матерi на очi навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й мiцно ii стисла, потiм нахилилася до нього, поцiлувала в щоку. – Ти ще побудеш у мене?

– Нi, маю йти, ефiр, мамо. Я зайду – завтра чи пiзнiше, але я зайду. Тобi купити щось?

– Купи менi книжок, я не маю вже що читати.

– Що тобi купити?

– Бегбедера i Павича, а ще можеш купити казки.

– Добре, мамо, я куплю тобi казки. – Вiн поклав руку медсестрi на плече i порухом голови показав: iди за мною. – Мамо, я тебе люблю, – кинув, виходячи з палати, медсестра пiшла слiдом.

– Що ти хочеш? – вони стояли тiльки вдвох у довгому напiвтемному коридорi.

– Чуеш, рiдна, яким би не був стан моеi матерi, ти мусиш завжди казати, що вона житиме – чуеш! Завжди, навiть якщо всi аналiзи та показники свiдчитимуть про iнше, навiть якщо лiкар скаже, що жити iй залишилось не бiльше години, ти повинна сказати менi: «Марку, вона житиме».

– Хiба це допоможе, маю на увазi, хiба цi моi слова бодай щось змiнять?

– Все, рiдна, все. Ти обiцяеш?

– Я спробую, – невпевнено.

– Нi. Не те. Ти обiцяеш?

– Так. – iй здалося, що ii обiцянка додасть хлопцевi необхiдноi вiри в те, що його мати житиме, хоча всi добре знали, що шансiв у неi небагато. – Так, я обiцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».

– Саме так. Як тебе звуть?

– Наталя. – Вiн потримав ii за руку, поглянув в очi, дiстав з кишенi вiзитiвку й дав медсестрi.

– Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, – обернувся й пiшов лiкарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслiд, аж поки вiн не зник за поворотом.

– Марку, менi треба поговорити з тобою. Ти можеш приiхати? Я вдома, – Даша нервувалася.

– Зараз приiхати? – Марк саме вийшов iз лiкарнi.

– Так, зараз, – йому здалося, що вона от-от заплаче.

– Ти маеш сказати менi щось настiльки важливе, що я маю спiзнитися на ефiр, забути про всi своi справи i приiхати до тебе?

– Так, – сказала це зовсiм тихо.

– Дашо, я приiду, тiльки ти знаеш, я приiду ненадовго.

– Мгм, – поклала слухавку.

Вона жила на чотирнадцятому поверсi, i в пiд'iздi, коли вiн заходив у дверi, консьержка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, нiби вiн мав щоразу йти в iншу квартиру.