Нардепка

– Он як, – скривився Стьопка, – вже сучка пожалiлась!..

Щось пiдказало йому: не попустить теща зобиди доньчиноi…

І Стьопка, чесно кажучи, трохи злякався… Та й не трохи, а таки добряче.

«Ех, тату! Що ж це ви?! – похололо в серцi. – Що ж це ви? Отак пiдвести пiд манастир свого сина… Що ж то воно тепер буде?.. Ех, тату-тату!..»

3

Кажуть же старi люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.

Старi – вони мудрi: всього на вiку надивляться, всяких кумедiй, та й не тiльки надивляться, а й на власнiй шкурi рiзних оказiй спiзнають.

Тож i ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобi нараять!..

От i Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обiйстя Милосьчиних батькiв. Врештi, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамiлiя така?» – дивувався, i навiть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прiзвисько бабине), то мав би вiдати, що випадково вона нiде й нiколи не з’являеться.

Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знаеться баба iз потойбiчними силами, але не злими, а добрими, а вiдтак хоч i побоювалися ii, та все ж шанували й до слiв ii прислухалися. Поганого баба за весь вiк свiй ще не нарадила нiкому. Але ж Стьопка про те – нi сном, нi духом не знав…

Отож, пришвендяла Терендиха на обiйстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-iден «на хазяйствi» був – Милоська з батьками подалися в лiс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з пашi прийде, у хлiвi причинив.

– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об нарiжний кант хати, – а йди-но сюди!

Стьопка пiдiйшов, не привiтавшись – забув, що так годиться.

Та бабi, здаеться, до того й дiла нiякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, лiта вже ген-ген якi сивi, а за довгий вiк стiльки напхалося в мiзки, що й не грiх забудькою стати.

– Ти, сину, Дизiв зятьок?

– Еге! – буркнув Стьопка.

 – Зять.

Баба глянула на нього пильно, зiтхнула.

– Жаль…

Стьопка вибаньчився не Терендиху: не мiг допетрати, що воно мае значити, оте «Жаль…», кого воно стосуеться.

– А шо? – пробубонiв насторожено.

– Та нiчого, сину, нiчого, – спокiйно, лагiдно навiть, промовила баба.

Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподiвано:

– Ти б, сину, вивтiкав, поки не пiзно. Не буде тобi щастя з нею, бо iй не буде з тобою щасливо.