Нардепка

– Не, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надiрвати. Та й що я там буду робить?

– На фабрику можеш устроiтися, мiсця е.

– Ким?

– Ну, в цеху, робiтником. Грузчики непогано заробляють.

– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Не, грузчиком не хочу.

– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.

– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе пiд пахвою. – Але це дiло серйозне.

Якийсь час мовчки терещились одне на одне.

– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збiгае, а дiло, що привело ii сюди, застовбичилося; у душi звивала гнiздечко тривога, повертатися у село нi з чим Милосьцi аж нiяк не хотiлося.

– В дiм не можна, – сказав Стьопка, i знов почухався.

Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдiеш? Мусила миритися.

– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони менi все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спiши.

Милосьцi на язицi засвербiло гостреньке слiвце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякае, аби тiльки не зiрвалося…

Отож, сплюнувши те слiвце пiд ноги, запропонувала:

– То, може, на острiв пiдем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаеш?

Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.

– А що? – озирнувся скрадливо, нiби боявся, що хтось пiдслуховуе iх. – На острiв можна пiти. Тiльки знаеш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я пiду тою, – махнув рукою в протилежний бiк, – щоб разом нас не бачили.

«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобi предур, на всю голову!»

А вголос – стишено й лагiдно:

– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…

11

Ой, як же воно, трясця його матерi, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужi, як ото полюбовники чи парубок з дiвкою, котрим приспiчило так, що нiкуди не дiтися, а тiльки одно в головах – хоч за клунею, хоч пiд копицею, а хоч i в кущах, лишень би швидше!.

Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотiла поспiти до автобуса на вечiрнiй рейс, Стьопку ж iнша притика пiдганяла – все, що вiн про своi амури нагалдикав, чистiсiнькою брехнею було, за пiвроку не пiдступився до жодноi дiвчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти вiд природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому.