Нардепка

Ледве дочекалася доiхати, i, вийшовши з автобуса, пiшла не селом, а вздовж крайньоi вулицi полем, та й наспiвалася ж, поки батькiвського обiйстя дiсталася, аж у горлi запершило.

10

Як задумала, так i зробила.

Побачив Стьопка ii та й онiмiв. Обмацував зголоднiлим поглядом цицьочки Милосьчинi, що двома тугенькими горбками видималися пiд блузкою (зумисне тiснувату зодягла), по тiм очi його опускалися нижче й нижче, дiйшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькi й налитi – тут природа не поскупилася, вдiлила iй саме те, що треба.

– Так ось, – сказала Милоська, усмiхаючись, – приiхала я, значить.

А Стьопка (ну, не придурок?):

– А чого приiхала?

Милоська очi заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило ii з пантелику, – нiяк-бо не думала, не гадала, що така оказiя може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собi: як забачить Стьопка ii, кинеться з обiйманням, приставатиме, зiйтись умовлятиме. А що ж? «Чого приiхала?» Прикидаеться, що нерадий, гордiсть, бач, свою показуе!

Хотiлося Милосьцi розвернутися та й пiти, – але куди ж ти розвернешся к лихiй годинi, куди пiдеш?! Хочеш чи нi, а треба укоськувати цього придурка.

Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усмiхнутися й промовила:

– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!

Степан вмить немов пiдрiс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлi.

– Я знав, – каже, – що приiдеш, бо такi чоловiки, як я, на дорозi не валяються.

– Що правда, то правда! – пiдтакнула.

А собi подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»

– І мама менi те саме говорять, – провадив Степан далi. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловiкiв ниньки вдень iз свiчкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже мiг би хоч десять разiв приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч i не живу з тобою, но все ж розписаний.

– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – пiдспiвувала йому Милоська, а на гадцi одне iй: хай приндиться собi, хай, аби тiльки вийшло, як спланувала…

Пiдохочений, Стьопка так розiйшовся вихвалятися, аж пiт йому на лобi виступив.

– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приiхала, значить, миритися?

– Та звiсно ж! Не можу без тебе!

– Н-да, – почухав Стьопка собi пiдпахвину. – Дiло серйозне. А жить де будем?

– Я тепер у городi, – сказала Милоська. – На фабрицi роблю, у гуртожитку кiмнату маю.