Мертвому півню фагот не потрібен

– Та нi, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаеш, що Юджiн зайвого собi нiзащо не дозволить.

– Всяке бувае.

– Але не з Юджiном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залiзна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумнiватися.

– Нi, це щось iнше.

– Що ж?

– Звiдки менi знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж менi адвокат вискiпався!

Сильва змiряв його здивованим поглядом, усмiхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – i врапт немовби стрепенувся вiд ледь вловимого i ще недокiнечно зрозумiлого поруху, що його зазвичай називають iнтуiцiею, й наступноi митi повiтря розiтнув владний i гнiвний окрик:

– Що за чортiвня, Юджiне? Якого бiса? Чого ти розсiвся, як бовдур? Два вiскi, Юджiне! Два вiскi!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподiваний тим бiльше, що нiчого подiбного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часiв, а про його дивовижну здатнiсть за будь-якоi ситуацii зберiгати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодiйне враження: Юджiн скочив зi стiльця, нiби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стiйки, вхопив на бiгу рушника, шмигнув кулею до столика у закутi i, змахнувши з його глянцевоi поверхнi невидимий пил (невидимий i, швидше всього, неiснуючий, бо бiльш iдеальноi чистоти, анiж у Юджiновiй пивницi, годi було й бажати), виструнчився й засвiтив на вустах променисту посмiшку:

– Прошу!

– Зовсiм iнший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпiдставно тiшачись зi своеi витiвки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподiваною, анiж для Юджiна, i коли б Сильвi довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити вiн це навряд чи спромiгся б.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане i, пiдбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцiкавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджiне, де це всi подiлися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, i хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дiйшла, все ж вiдповiдь його прозвучала сумливо i пiдупало:

– Гiрше! Набагато гiрше!.

– Та що ж, врештi-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджiн.

– Отакоi! Що ж у цьому поганого?!

Юджiн вiдвернувся, похнюпив голову i украдьки змахнув тильним боком долонi непрохану сльозу.