Царівна Нефрета

Стакен уважав такий замах на обрядову строгiсть рiзьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку рiзьбу, як малий торс, що стоiть в унiверситетi, це щось iнше, як скласти молитву? Чи саме тiло Мерi теж не можна вважати поклоном перед великим Невiдомим, а хiба ii очi, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?

Перед ним вирiзки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тiльки моя, але що теж iншi вiрять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем.

Тепер я сам уже став учителем. Нашi правди рiжнi i нашi дороги розходяться».

Коли Райт заснув пiсля дня, проведеного над листами i книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Вiн пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами вимiреними, немилосерними словами. Кожне з тих слiв западало у глибину Райтовоi душi. Вiн мав тодi таке вражiння, мовби Стакен наповнював душу найлiпшого учня частиною своеi душi, мовби своiми словами накреслював довкола нього магiчне коло, щоб забезпечити Райта вiд усяких спокус, що могли прийти до нього i охоронити його перед його власною правдою.

Тепер очi Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звiдки до Райта дiйшла свiдомiсть двоiстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашнiй день вилiкував його остаточно з небезпеки пiддатися впливам Стакена. Його збентеженiсть розсiялася, коли вiн уявив тiло Мерi – тiло статуетки з унiверситету.

Вранцi о дев’ятiй Райт сидiв уже за столиком бiблiотеки.

Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гiмни – на один бiк. На другий – усяке барахло, що не приносило нiчого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.

Коротке оповiдання, запашна любовна iсторiя. Райт почав заглиблюватись. Вiн не мiг перервати лектури i забув про iншi ще невпорядкованi намiри з багатоi присланоi збiрки, до якоi Стакен прив’язував велике значiння.

Нефрета. Хто вона така? Невiдома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретаревi фрагменти оповiдання про тужливi зустрiчi, хвилювання, надii.

Короткi речення падають, як зiрванi пелюстки квiтки, з якоi рука тремтячи хоче вiдчитати свою долю, дiстати вiдповiдь на питання розгубленого серед сподiвань серця.

«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мiй коханий! Мое серце стежить за тобою.

Я кличу тебе… глянь – я тут.

Мiй коханий покидае свiй дiм i йде своею дорогою, не вважаючи на мое кохання. Мое серце затихло у грудях.