Царівна Нефрета

Хвала Тобi, що вiчно бачиш, а проте хорониш добро всiх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?

«Бажання, що мене наповняють, те, що порушуе твоi груди, довiр моему серцю. Стану подiбна до мерцiв, коли мiй величний друг не прийде до мене вночi», – цi слова виринули з пам’ятi Райта, поглибивши його неспокiй i тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:

– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний i Володарю всiх володарiв, ми молимося до твоеi душi i клякаемо перед Тобою, Ти найвищий з усiх богiв».

Стакен перервав, i Райт вiдвернувся. Стакен сидiв з легко вiдхиленою взад головою i з руками випрямленими, як Сфiнкс. Його очi були напiвзакритi темними вiями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтовi в головi. Вiн хотiв що-небудь сказати Стакеновi, щоб тiльки розсiяти цей ворожий чар.

– Яке це гарне, – шептали вогкi уста Стакена.

– Так, це божеське, – сказав Райт проти своеi волi. Але зараз вiдчув нещирiсть своiх слiв i прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити менi вiдпочити кiлька день.

Я почуваю себе не зовсiм добре.

Райт вiдчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свiдомости застрягло i розкололо його думки. Вiн не мав уже сили зв’язувати в одно минуле i теперiшнiсть. Звичайне зацiкавлення минулим набрало для нього бiльше значiння, нiж досi. Теперiшнiсть перестала його цiкавити: в нiй вiн добачував щораз бiльше рис осоружних, незрозумiлих, нудних. Райт вiдходив вiд теперiшности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсiм нового змiсту.

Погляд Стакена, щоб будувати своi думки на дослiдах, вiдступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаемо мистецьким надхненням.

Мерi… Оце нiжне, м’яке створiння, так легко вражливе, перемiнилося у малу, гострокiнчасту, нахабну жiночку. Вона чужа йому, незрозумiла, зовсiм нецiкавоi породи.

Райт написав до Стакена. Вiн потребуе довшоi вiдпустки, нiж гадав ранiше: вiн мусить основно поправити свое здоров’я.

Але замiсть дбати за це здоров’я, вiн почав порядкувати вирiзки з часописiв, що множилися на його столi поруч рiжних проспектiв з нововиданими книжками. Вiн дiставав теж пропозицii на новi книжки i статтi – тепер перо д-ра Райта було реклямою.

Сторiнка йшла за сторiнкою – росла нова книжка. Райт працював допiзна вночi. Вiн дав себе нести новiй течii до вимрiяноi новоi пристанi – поза дiйсним життям.