Контрольний укол

В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потiм здивовано витрiщилися очi, нiби кажучи: «Оце тобi, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся i впав на нього зi всього розмаху своiм хоч i худим, але важким тiлом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лiкар. Вiн вимовив поволi, але цiлком упевнено, бiльше звертаючись до Вiктора Тихоновича:

– Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

– Без жодних сумнiвiв, – похмуро пiдтвердив завiдувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потiм ми вирушили до ординаторськоi знайомитися з колегами.

– Це вже без мене, – якось напружено промовив нам головний… постраждалий i поспiхом чкурнув у своiх численних невiдкладних справах.

В ординаторськiй – загалом невеликiй кiмнатцi – якимсь дивом розмiстилися диван, три столи (за двома з них зараз сидiли терапевти), гардероб i книжкова шафа, в якiй зберiгалася медична документацiя. На стiнi висiв негатоскоп для перегляду рентгенiвських знiмкiв.

За столом бiля вiкна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало вiдкинутiй руцi сидiла худорлява жiнка-лiкар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лiкарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, пiдiбране догори, i заспане набрякле обличчя видавали не першу молодiсть лiкарки.

За iншим столом, одному з двох бiля стiни злiва, сидiв молодий чоловiк рокiв тридцяти з приемною посмiшкою на обличчi.

Наша поява перервала iхню бесiду.

– Доброго ранку, – сказав Вiктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. – Дозвольте представити вам нашого нового спiвробiтника Василя Васильовича… е-е-е… – завiдувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на моi руки, i вiдступив на безпечну вiдстань. – Вiн з нами працюватиме. А це – Надiя Миколаiвна Риндiна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лiкарю за те, що вiн не подав менi руки (ми розташовувались все-таки далекувато один вiд одного). Не вистачало менi погрому ще й в ординаторськiй.

Вiктор Тихонович вирiшив, що з офiцiйною частиною покiнчено, i вiдразу перейшов до повсякденних справ.

– Надiе Миколаiвно, як пройшло чергування?

– Хвора з палати № 12а померла.

– Що, знову?

– Нi, вона перший раз померла.