Айвенго

Я маю на увазi, – вела вона далi, зробивши над собою зусилля, – iм’я Айвенго; за законами природи i кровних уз це iм’я мало б зустрiти бiльш привiтний вiдгук у цьому домi; але з примхи долi склалося так, що, хоч у багатьох затрiпотiло серце при звуку цього iменi, лише я наважуюся спитати вас, де i за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що вiн затримався у Палестинi через хворобу i що пiсля того, як звiдти пiшло англiйське вiйсько, вiн зазнав утискiв з боку французькоi партii; а нам вiдомо, що до цiеi партii належать i тамплiери.

– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знiчено вiдповiв прочанин, – але хотiв би знати бiльше, якщо вам небайдужа його доля. Здаеться, йому пощастило уникнути переслiдувань у Палестинi, i вiн збирався повернутись до Англii. Певно, ви, ледi, знаете краще за мене, чи е в нього тут надiя на щастя.

Ледi Ровена тяжко зiтхнула i спитала, чи не знае прочанин, коли саме слiд чекати повернення лицаря Айвенго на батькiвщину i чи не загрожуе йому небезпека дорогою.

Прочанин не мiг нiчого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання ледi Ровени, вiн запевнив ii, що подорож може бути цiлком безпечною, якщо iхати через Венецiю i Геную, а звiдти – через Францiю i Англiю.

– Айвенго, – сказав вiн, – так добре знае мову та звичаi французiв, що в цiй дорозi йому нiщо не загрожуе.

– Дай Боже, – мовила ледi Ровена, – щоб вiн доiхав благополучно i змiг взяти участь у майбутньому турнiрi, де всi лицарi змагатимуться у воiнському мистецтвi.

Якщо приз здобуде Етельстан Конiнгсбурзький, Айвенго може почути лихi звiстки, коли повернеться до Англii. Скажiть менi, прочанине, яким вiн був, коли ви бачили його востанне? Чи не зменшила недуга його тiлеснi сили й красу?

– Вiн схуд i засмаг вiдтодi, як прибув до Палестини з острова Кiпр у почтi Рiчарда Лев’яче Серце. Менi здавалося, що на його лицi – печать глибокого смутку. Але я не пiдходив до нього, бо я з ним не знайомий.

– Боюся, те, що вiн побачить у рiднiй краiнi, – мовила Ровена, – не розвiе його смутку… Дякую тобi, добрий прочанине, за звiстки про друга мого дитинства.

Дiвчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловiковi вечiрнього келиха. Йому час спочивати, i я не можу затримувати його довше.

Одна iз служниць принесла срiбний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, пiсля чого його подали прочаниновi. Вiн низько вклонився i вiдсьорбнув трохи вина.