Айвенго

Роздiл V

Хiба у евреiв немае очей? Хiба в них немае рук, органiв, членiв тiла, почуттiв, уподобань, пристрастей? Хiба не та сама iжа живить його, хiба не та сама зброя його ранить, хiба вiн не страждае на тi самi недуги, хiба не тi самi лiки зцiлюють його, хiба не грiють i не морозять його те саме лiто i зима, що й християнина?

    Шекспiр. «Венецiанський купець»

Освальд повернувся i, схилившись до свого хазяiна, прошепотiв йому на вухо:

– Це еврей, вiн назвав себе Ісааком з Йорка.

Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

– Нехай Гурт виконуе твоi обов’язки, Освальде, – сказав Вамба, як завжди, нахабно. – Свинопас вшануе еврея як годиться.

– Пресвята Дiво, – прошепотiв абат, осiняючи себе хресним знаменням. – Пустити еврея в таке товариство!

– Що? – вiдгукнувся тамплiер. – Щоб собака-еврей наблизився до захисника Гробу Господнього?

– Ти ба, – сказав Вамба, – виходить, тамплiери люблять тiльки еврейськi грошенята, а еврейське товариство iм не до вподоби!

– Нiчого не вдiеш, шановнi гостi, – мовив Седрiк, – я не можу порушити закони гостинностi, щоб догодити вам.

Якщо Господь наш стiльки столiть терпiв цiлий народ запеклих еретикiв, то й ми можемо потерпiти одного еврея кiлька годин. Проте я нiкого не силую розмовляти з ним або iсти з ним разом. Посадiть його за iнший стiл i погодуйте окремо. А втiм, – додав вiн з посмiшкою, – може, отi чужинцi в чалмах приймуть його до свого товариства?

– Сер френклiн, – вiдповiв тамплiер, – моi сарацинськi невiльники – вiрнi мусульмани i зневажають евреiв анiтрохи не менше, нiж християни.

– От лишень не знаю, – втрутився Вамба, – чим прихильники Магомета i Термаганта[106 - Магомет i Термагант – у мiстерiях (середньовiчних драматичних творах, переважно бiблiйного змiсту) пiд цими мусульманськими iменами часто виступав диявол.] кращi вiд цього народу, що його колись вибрав сам Бог!

– Ну то хай вiн сяде з тобою, Вамбо, – вiдповiв Седрiк.

 – Дурень i шахрай – якраз до пари.

– Дурень знае, як повестися з шахраем, – сказав Вамба, змахнувши кiсткою вiд свинячого окосту.

– Цить! Ось вiн iде, – мовив Седрiк.

Впущений без будь-яких церемонiй, до зали боязко i нерiшуче ступив сухорлявий, високий на зрiст старий чоловiк; вiн щокроку кланявся i тому здавався нижчим, нiж був насправдi, вiд звички схиляти спину.