Трагедія гетьмана Мазепи

І просилася,

І молилася:

«Пусти мене, старий дiду,

На вулицю погулять!..»

«Ой i сам не пiду,

І тебе не пущу,

Бо ти мене, старенького,

Та й покинеш на бiду…»

І пiшла Кочубеiха, пiшла в танок (хоч i розповнiла вже, але ще так плавно танцюе), пiшла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далi виспiвувала, добиваючи своею пiснею дочку:

«Ой ти старий дiдуга,

Ізiгнувся, як дуга,

А я молоденька,

Гуляти раденька…»

– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танцi й виспiвувала:

«Ой iзгиньте, пропадiте

Всi старii костi,

Не сушiте, не крушiте

Моеi молодостi!

Ти в запiчку “ка-хи, ка-хи”,

Я з молодим “хi-хi, хi-хi”,

Ой ти все спиш, а я плачу,

Тiльки лiта марно трачу!.

.»

– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пiсенька. Ось що чекае молоденьких та дурненьких, якi за стариганiв замiж пруться!..

– Можете, мамо, хоч i всi пiснi переспiвати, а я кохала Івана Степановича i буду кохати, i нiхто мого кохання не здолае!

І Мотря однiеi ночi втекла з дому.

Навiть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляноi сорочечки, у якiй зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матiнка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрiчкою – не молодиця ж, дiвчина, а стрiчка для дiвчини – це все, – сунула ноги в черевички, вiдкрила вiкно i якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж нiмо, дiм уже був зачинений i всi в ньому спали, навiть сторожа.

Перехрестилася – серце ось-ось iз грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затiяла? – i як шугнула через вiкно в сад. Помагай менi, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч i камiння з неба падае, хай хоч i небеса розверзнуться, а вона вiд кохання свого не вiдступиться. За свое щастя треба боротися. А бiльше копи лиха не буде.

Дiзнавшись про втечу дочки, Любов Федорiвна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловiка.

– Чого стоiш та, як сова, очима блимаеш? Рятуй дочку, доки не пiзно.

– Та ж чи маю за нею бiгти?

– Не наздоженеш, вона молода i прудконога. Вели у дзвiн бити й калатати, як то калатають на сполох. На гвалт! Аби всякий у Батуринi бачив, яке бiдство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, i гайнула до нього лошицею.

– Таку гарну нiченьку бовканням зiпсували, – тiльки й мовить згодом юна Кочубеiвна.