Трагедія гетьмана Мазепи

Навколо бiлий свiт

Буя,

Якому кажеш ти —

Привiт,

Це я.

Прийшов не просто жити

Прийшов, щоб дiвчину,

щоб дiвчину iще,

iще любити.

Менi в душi всього,

всього лиш двадцять п’ять.

І я люблю, як i ранiш,

як i ранiше,

Як i ранiш, люблю на ять.

P. S. Ось так, товаришi,

Добродii, брати

(І ти, мiй друже, й ти)

Любов завжди

на ять,

Коли – не в паспортi,

коли в душi

Твоiй,

в душi твоiй всього лиш,

всього лиш

двадцять п’ять.

Ось тодi i в шiстдесят п’ять, i в сiмдесят з чимось (але за умови, що в душi двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тодi називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..

P. S. А я – гуляка бездiяльний.

Іншi – це, даруйте тавтологiю, мiж iншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан i т. д., i т. п. у тому самому дусi, – ще й гордяться.

І тодi такi «iншi» гордилися своiм статусом. І тепер подiбна гордота високо голову тримае – заздрiть, мовляв!

Є таке росiйське слово – «повеса».

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкiн, примiром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навiть аж гордився цим.

А я, повеса вечно праздный,

Потомок негров безобразный,

Взращенный в дикой простоте.

Любви не ведая страданий,

Я нравлюсь юной красоте

Бесстыдным бешенством желаний…

Та й хто буде проти (маються на увазi справжнi чоловiки) бодай трохи в юностi побути (якщо виявляться для цього вiдповiднi, гм-гм, данi), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродii i товаришi теж, одне-однiсiньке.

Щоби потiм не довелося каятись, що святим та прiсним прожив i жодного разу не согрiшив.

Частина друга

…i будуть страченi «отсеченiем глав iхнiх змiiних»

Борщагiвка, що на рiчцi Pосi, 14 липня 1708 року

Невесело на свiтi жить,

Коли нема кого любить.

    Т.Шевченко

…Той дзвiн, – а яка ж тодi була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першiй частинi, чарiвна нiч, нiч мiсяця травня числа 25-го, року 1704-го, не нiч, а диво якесь мiсячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столицi Гетьманщини.

У Батуринi Іван Степанович здебiльшого жив не в своiй офiцiйнiй резиденцii, в палацi, що iнодi звався «панським будинком», а в маетку Гончарiвцi – десь два кiлометри пiвденнiше мiста.