Таємниця одного дiаманта

Коли малий кидався у воду, птахи голосно скрикували, вдаряли гострими крилами, висмикували з каламутноi води жовтi лапи i вiдлiтали трохи осторонь, i знов iх несли каламутнi струменi.

З трьох рокiв малий навчився плавати, а в сiм уже краще за всiх плавав i пiрнав. У вiсiм рокiв мiг проплисти вiд одного мосту до другого, тримаючи в руцi палаючий свiтильник.

Вiн навчився пiрнати без жодного плюскоту. Обмацував урвистi слизькi береги, а в норах там стояли туготiлi усачi iз срiбною лускою.

Малий видирав рибин iз iх схованок i перекушував iм хребет бiля голови – тодi здоровеннi рибини мертво повисали в його руках.

Разом з хлопчиками смажив на березi рибу, остерiгаючись лише отруйноi iкри та чорноi плiвки в черевинi.

Часом вiн стiльки риби наловлював, що i батька пригощав нею, i приносив до шинкаря-християнина. Вимiнював на глиняну пляшку каламутного вина, щоб тато не витрачав своi битi фалси, а збирав iх одне до одного i спромiгся, зрештою, купити собi рабиню i мати ii за жiнку.

Алi вболiвав за свого старого.

Йому було за нього i соромно, i прикро. Особливо коли привозили нових рабинь. Траплялося, що в такi днi торговцi для заохочення покупцiв наказували оголеним рабиням танцювати пiд калатання бубону та свист сопiлки. По таких днях смiттяр впивався у християнському шинку i повертався, тримаючись за мури. Потiм у темрявi малий чув, як його батько сопе, скрегоче зубами i корчиться на своему ложi.

Наслухавшись вiдвертих i непристойних балачок базарноi голоти, малий добре розумiв, що якби батько його одружився, то не мордувався б отак.

А пiти до повiй у старого Хасана чи то хоробростi не було, чи то сина стидався. Цього малий не мiг збагнути нiяк, та й нiколи цього б не збагнув.

Отож став малий заробляти батьковi на жiнку. Та одного разу батько до вина, що малий йому купив, узяв ще глек вина i впився до повного хитання.

Алi не стримався i сказав батьковi, що через те кляте вино нiколи не купить жiнку.

Сп'яну Хасан замахнувся, щоб вжучити малого. Неповага, бунт – хлопчисько насмiлився виговорювати батьковi!

Та раптом закрив руками лице, наче протверезiв умить, i швидко, зовсiм не хитаючись, вийшов iз шинку.

Нi до шинку, анi на базар невольничий не зазирав аж до наступноi молiльноi п'ятницi6.

I малий Алi навiть дуже й дуже шкодував, що вiн сказав батьковi про вино. Бо тепер батько вигадав собi, що вiн виграе багато грошей у костi i зможе купити жiнку. Ну й, звичайно, програвся до останнього фалса. Так.