Таємниця одного дiаманта

Мить – тогорiчнi сухi стеблини очерету засвiтились жовтими свiчками, затрiскотiли, зачадiли тонкими смужками бiлого диму.

Малому текли сльози, вiн чхав i кашляв, але не злiзав зi щогли – хотiлося побачити, що ж буде далi?! Що вчинять рiчковi розбiйники, як дiятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел i миттю зникли за пеленою бiлого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася iз глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбiйникiв краще, нiж вранiшнiй туман iх напад.

Сходило сонце десь за очеретяними стiнами i рожевiло хмари iдкого диму.

А полум'я проривалося все далi й далi у нескiнченнi зарослi очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.

Алi сидiв на щоглi i споглядав, як пожежа розповзаеться, вибухае у правiчних болотяних нетрях. З вiдчайдушним криком вгору злiтали зграi птахiв. Їх розпачливий крик заглушував навiть трiск очерету та гоготiння вогню. Маленькi пташки спалахували оранжевими квiтками i падали вниз у густий дим.

Алi вчепився за щоглу, що аж нiгтi побiлiли, i все дивився, дивився.

Вiн отямився лише тодi, коли внизу смикнули линву i боляче вдарили нею по п'ятах.

– Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! – волав унизу кухар, задерши червоне обличчя iз залишками смаленоi бороди.

Хлопчик напружився i, висмикнувши кiлька стрiл, узяв iх у зуби. Iншi стрiли глибоко вп'ялися, i вiн не змiг iх навiть розхитати. I ставив на них п'яти, як на щаблi драбини…

Малий прибирав черепки вiд корчаги, витирав, вискоблював вiд олii i посипав пiском дошки, пiдмiтав попiл та вугiлля.

На сафiнi тим часом знявся гвалт – всi лiзли з претензiями до Джафара!

Сотник тюркiв вимагав, щоб Джафар Покiйник сплатив за всi стрiли та кулi, що вони випустили по розбiйниках. Мовляв, якби вiн стримав свiй язик, нiхто б у бiйку не полiз – араби бачили, якi могутнi бiйцi сидять у лодiях. Крiм того, вiн, сотник, вимагав десять динарiв i глек вина для поранених.

– Вона зовсiм цiла! Трошки забруднилася по краях! – репетував, обурювався Джафар.

– Мiй господине! – вiв свое капiтан. – Повсть була бiла, тепер вона чорна! Подерлась i обгорiла на цiлий лiкоть! Заплати – i можеш собi забрати!

Пiсля капiтана напосiв на Джафара збирач податкiв. Той, що перший залiз пiд паки з пряжею. Вiн вимагав неймовiрнi грошi за свою втрачену паку бавовни.