Таємниця одного дiаманта

Бiльше Алi нi про що не питав. Тiльки уважнiше до всього придивлявся, прислухався.

Кухар вiв далi.

– От пiдтягли Пузаня линвою аж пiд самiсiньку стелю. Заходилися то попускати вниз, то пiдтягувати вгору, що вiн ледь головою об склепiння не товкся. Як спускали його до землi, то двое тюркiв лупили його по п'ятах очеретяними тростинами. Товстун дригав ногами, скавулiв як сотня собак. Навiть, кажуть, було чутно на вулицю!

А цей пройдисвiт спокiйно собi стояв i торочив нудним голосом: «Грошi, грошi, грошi…» Тюрки почали стомлюватись.

Тим пак що iм не вдавалося з ним встругнути свою улюблену штуку – шарпонути зненацька вгору, коли всi кiстки наче вилiтають назовнi вiд болю. Вiн був занадто важкий. Стомився i брат цирульника. Та й час уже було до писаря вiзира поспiшати та доповiсти про всю справу. Отож вiн махнув рукою i крикнув: «Кидайте цей мiшок з лайном!» Ну а тюрки – вони ж хiба люди? Бидло, невiгласи! Якби таке сказати арабовi, то вiн би потиху опустив людину. А цим скажи: «Кидай!»-воно й кине! Линву вони кинули. Джафар своему мучителю сiв на голову з усього маху! Звичайно – впусти на когось такого кабана – всi кiстки трiснуть! У брата цирульника зламалася шия. I Джафаровi дiсталось – об дурну голову свого ката потовк усi своi достоiнства. Вiд болю вiн втратив свiдомiсть аж на три днi. Всi дивувались, що вiн не сконав… Мiй знайомий, слуга того лiкаря, що лiкував Джафара, казав, що в нього все понапухало, мов торба з огiрками. Ну а брата цирульника забрали з казарми i вiднесли додому, де вiн того ж вечора i сконав – дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж вiн оклигав, довелося писаревi вiзира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотiв, щоб про нього пiшла слава, що вiн кат i здирник! Писар вчинив згiдно зi своiм розумом i освiтою – наказав привести жiнку i доньку Джафара. Щоб були вони приявнi при допитi свого повелителя i господаря. Його жiнка була з поважноi родини i не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомнiла. Побачила це донька – i собi гепнулася додолу. За наказом писаря iх почали заголювати, щоб лiкар мiг дiзнатись, чи мертвi вони, чи живi? Тут Джафар здався i розповiв, у кого його розписки – сакки i в кого його дорогоцiннi каменi схованi… Ось так вичавили з жирного бурдюка золото… Та вiн швидко надолужив свое – в когось позичив грошi, винайняв кораблi i перевiз – цiлу сотню! – скакунiв до Iндii. Там якраз почалася вiйна!..