Вікна застиглого часу

Тепер я вдихав його, як вдихае повiтря людина, що просидiла багато рокiв у пiдземеллi. Мене обпекло нестримне бажання погладити кожну штахетину чи кору дерева, справдити на слух спiв кожноi хвiртки. Але я стримався, щоб не викликати жодних пiдозр, не сполохати свого сну.

Я вiдчував, що за мною можуть стежити, я навiть помiчав у вiкнах легенькi порухи фiранок. Чи мiг я видати себе?

Кiлька бабусь пiд парканом на лавi жують теплi м’якi слова, гладять мене зацiкавленими поглядами, перекашлюються… Якщо я спитаю в них про Ілаялi, то побачу тiльки здивованi обличчя… Тут нiхто нiчого не може знати про Ілаялi, бо цим iм’ям нагородив ii я.

Будиночок вугляра зберiг свою запущенiсть i непривiтнiсть. Дикий виноград намагаеться все приховати, але йому це вдаеться лише частково. Як i ранiше, в хащах дикого винограду гнiздяться горобцi i заливають вулицю своiм голосним цвiрiньканням. Що менi сказати, коли я зайду досередини? Хто я такий? Контролер своiх снiв?… Якщо я пригадаю iм себе i вони впiзнають мене, то не промовлять нiчого.

Не захочуть зi мною говорити, щоб не ворушити давнiх ран.

Але людина, яка з’являеться тут уперше, обов’язково повинна звiрити число будинку, перш нiж зайти. Дивно було б, якби я цього не зробив. Я вчасно зупиняюсь i задираю голову. Таблички на стiнi не видно, вона пiд виноградом. Якщо я не хочу, щоб мене розсекретили, то мушу запитати у цих бабусь, де тут число сiм…

Хоча… чи впевнений я, що саме сiм?… Краще я запитаю, що це за будинок, i хто в ньому живе, а тодi кивну головою – якраз вiн менi й потрiбен…

– А нащо вам цей будинок?…

Що за дурне питання? Дурне, бо я його не передбачав.

Тепер мушу пояснити, що я з газовоi контори… Правда, коли я був малим, то газу ще тут не було i ми палили дровами, але зараз мусить бути… Мусить?… Вони могли вiдмовитись вiд газу… Та пiзно.

– Ви з газовоi контори?…

Для чого перепитувати?…

– Ой, як добре, бо в мене якраз плитка зламалась, i я вже третiй день…

Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прiзвище, нацiональнiсть, пробачте, це жарт.

Але – панi Мандрикова! Боже мiй, то се вона?! Цiкаво, як ii ялинка тепер виглядае…

Хвiртка рипить точнiсiнько так, як i колись. Хоча нi, в неi проник якийсь дивний звук i щось менi пригадав таке, що не стосувалося анi цiеi вулицi, анi мого дитинства, але що саме, я не змiг второпати i про всяк випадок ще раз вiдкрив i закрив хвiртку, навiть не задумуючись, як це безглуздо виглядае.