Вікна застиглого часу

І бiгае так усе життя вiд рання до смеркання, а не спiчне доти, доки йому родина не прикрие очi черепками глиняного глечика, i не вiдвезуть го на цвинтар. Дайте такому чоловiковi ножа до рук, а скажiть йому, аби забив! Не буде знав, як ся то робе!

Менi стало соромно за своi грiшнi намiри, я потупився i подумав, що таргани не такi вже й дурнi, коли обрали за царя самого Гершеля. Не вибрали анi мене, анi бабуню, котра була теж не без кебети, а вибрали Гершеля.

– От бачиш, – сказав старий, – тепер ти й сам зрозумiв, що то не просто дурна комашня.

По тих словах вiн поставив велику чавунну ринку на вогонь, хлюпнув олii i кинув кiлька жмень бобу.

– Ти любиш бiб? – спитав i, не чекаючи на мою вiдповiдь, додав: – Знаю, що любиш. Але такого бобу, який умiе смажити Гершель, ти ще не iв.

Чесно кажучи, за бобом я не пропадав, але змовчав i навiть зумисне подумав: «Ах, як я люблю бiб!»

– Бiб люблю не тiльки я. Бiб любить i весь мiй народ.

При цьому вiн театрально змахнув рукою, мовби окреслюючи кордони свого величного царства, яке складалося лише з кухнi й покою.

Обидва цi примiщення були захаращенi так, що будь-якi пересування тут складали неабияку проблему – можна було заблукати й не вибратися, а то, можливо, перетворитися на таргана i прилучитися до iхньоi компанii.

– То ви ще й годуете iх?

– Аякже. Що ж то за цар, який не пiклуеться про свiй народ?! Нi, я свого народу не зраджу. Я пiду з ним до кiнця, навiть у смерть. Хочеш побачити, як вони менi допомагають?

І, взявши мене за руку, пiдвiв до високого столика, на якому лежала велика товстенна книга в шкiрянiй палiтурцi.

Гершель перегорнув обкладинку, i я побачив тарганiв, що снували мiж сторiнками з дивним заклопотаним виглядом, нервово ворушачи вусами.

– Що вони роблять?

– Рятують Книгу.

Придивившись, я помiтив, що таргани метушилися не просто так, вони латали попсованi сторiнки, залiплювали малюсiнькими клаптиками паперу дiрки, доштуковували лiтери, пiдводили свiжою барвою малюнки, золотили орнаменти.

Пожовклi, поточенi часом аркушi вiдроджувалися на очах.

– Ахе сенем таге бiн кал ва-хомер, гзера шава ав тiкатув ехад… – шарудiв сухими вустами Гершель.

І слова цi едналися в одне плетиво з дивними словами заклинань, якi промовляла моя бабуся, складалося враження, що говорили вони однiею мовою, однаково незбагненною для мене.

– Бачиш, вони вишукують лiтери, якi пошкодилися, вiдновлюють iх i воскрешають померлi слова.