Сестри крові

Отак з’явилося мiсто легковажне й веселе, деколи меланхолiйне, особливо восени, а коли вкривав його снiг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але нiколи в зануду. Тiльки недiлi навiвали дивний стан невагомостi, неприсутностi й подиву, настiльки контрастували вони з галасливими буднями, в недiлi мiсто мовби вимирало, замовкало й порожнiло, мертва тиша м’яко лягала на вулицi й вражала кожного, хто забрiдав сюди в такий день, навiюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.

На повiках у мене затремтiли сльозинки, але я iх не змахнула, бо морськi бризки летiли не перестаючи, мiшалися зi слiзьми i котилися обличчям.

Ось нарештi визирнув мiсяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене i мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла вiдвести вiд нього погляду, менi здавалося, що я читаю з його обличчя пiдказку. А може, наказ? Вiн велить менi повернутися? Ось вiн менi пiдморгнув i сховався за хмари. Я, мабуть, божеволiю i починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яноi кукси, я озирнулася. Капiтан Корнелiс ван Марлант пiдшкутильгав ближче.

– Не спиться? В таку тиху нiч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.

– Скоро пiду.

– А що як вам приеднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трiшки поколошкати французiв. Вони урвали собi шмат Фландрii, скориставшись вiйною з iспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський глейт[2 - Глейт – охоронна грамота.] в Антверпенi. Ще трiшки доведеться повоювати, аби забезпечити собi тиху, спокiйну старiсть.

– Не знаю. Я думав залишитись у Гданську й найнятися до шпиталю.

– Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаете мене, то заробите стiльки, що зможете вiдкрити свiй власний шпиталь. Та й те сказати… Лоренцо, ви ж менi як син. Рiдного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тiльки не покидайте мене на схилi вiку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лiнивого вiдпочинку у Львовi?

– Лiнивого? Не думаю.

– Мабуть, я чогось не знаю.

Було щось таке, що варто менi почути?

А що менi було перед ним приховувати? Я розповiла йому, як помстилася за свою сестру. Вiн пирхав люлькою i кивав кудлатою головою.

– Так-так, – промовив, коли я закiнчила, – ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змiнити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами вiйни. Ви нi на що вже не здатнi – тiльки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свiжi враження.