Сестри крові

Тiльки тi невидимi ниточки бринiтимуть ледь чутно меланхолiйну музику ще до кiнця не усвiдомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучнiше й гучнiше, менi цiкаво, чи чуе вiн це бринiння i цю музику кохання, що вiдчувае в цей час, коли я думаю про нього.

Завтра прибудемо до Гданська, а вiдтак корабель попливе до Антверпена, де пануе вже мир, який пiдписано з iспанцями 30 сiчня. Все, вiйна закiнчена. Пора пiдшукати собi затишне мiсце, можливо, у Гданську в якомусь лазаретi. І жити далi своiм-не-своiм життям.

Що далi я тiкала вiд Львова, то все сильнiший вiдчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млiстю, й навiть здавалося, що вiд тiеi туги я отримую задоволення, бо замiсть того, щоб вiдкинути ii, почати думати про що iнше, я вперто поверталася спогадами до мiста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгуе мене, що не дозволяе вiдволiктися. Це був стан, коли тiло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, i я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звiдки втекла.

Але яким чином?

У пам’ятi мерехтiли видива коханого мiста. Кольори вражали своею яскравiстю, насиченiстю i разили очi, свiтанки багрянiли нестримною розкiшшю, буйнiстю вiдтiнкiв, п’янили фантастичною какофонiею пташиного спiву, а вечори висвiчували на палiтрi неба вогненнi пасма, що палахкотiли так, наче десь там за обрiем прокинувся вулкан i вивергав угору своi гарячi нутрощi, свою невгамовну лють. Нiч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з пiвнями, нiчне мiсто не вiтало подорожнього анi безлiччю вогникiв i свiтелок, анi гамором у розрiдженому повiтрi, в якому котяться луни перекотиполями, вiдбиваються вiд будинкiв i влягаються попiд мурами мiста, сколошкавши трави.

Звуки нiчного мiста тихi й не гвалтовнi, i не такi пронизливi, як за дня, звуки мiста вночi лагiднi й теплi, завше добре впiзнаванi, звичнi, i будь-яка нiч скидалася на iншу, наче сестра-близнюк.

З мого вiкна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пiнилася, зимна й смачна, i видно було жiнок, що пiдходили з глечиками, аби набрати тiеi води.

Бризки летiли iм в обличчя i на груди, а вони усмiхалися i весело перегукувалися. Увечерi студня знелюднювала й ставала частиною таемничоi казки, яка нiколи не мала кiнця, як не мае кiнця i чарiвлива казка Львова, неймовiрно хвилястого мiста з вулицями поплутаними так, що, здаеться, мудрував над його створенням хитрий i фiглярний дух, що мав за мету зводити львiв’ян i гостей на манiвцi.