Сестри крові

Вдома Вiвдя наламала хмизу й поклала до печi, потiм вийшла на двiр i згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотiло й виривалося з рук, начеб волiло мчати з вiтром навперегони. Листя загорiлося вiдразу, вiд нього зайнявся хмиз, i незабаром у печi застрибав грайливий вогник. Вiвдя задоволено всмiхнулася i випростала натомленi ноги.

Тепер, коли в хатi розвиднiлося, можна було розгледiти сволок, обвiшаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена свiтлом полум’я, а на лавi пiд вузеньким вiконцем дрiмав чорний кiт.

Вiвдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долонi, котик аж пiдскочив вiд несподiванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й нiщо йому не загрожуе, смачно потягнувся й замуркотiв од задоволення. Вiвдя налила й собi молока до кварти й щойно пригубила, як з подвiр’я почулося iржання коня, а за мить хтось уже стукав у дверi.

– Вiвде! Вiдчинiть! – гукав чоловiчий голос.

У вiдчиненi дверi увiрвався вихор разом iз листям, i увiйшов кремезний чоловiк.

Жiнка з подивом упiзнала вугляра Кребiля.

– Вiвде, заради Бога, покваптеся. У Гедвiги… моеi доньки, пологи… кляте насiння… – Вiн важко дихав. – …нагуляла байстрюка. Нiкому нiчого не казала, аж днями проявилося.

За хвилю вони вже тряслися на возi, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ i вiтер жбурляв хмизом.

– І чого воно проти ночi полiзло? – дивувалася Вiвдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дiвка оклигае, та й вижену обох з хати. Такого сорому менi наробила! Багато би вiддав, аби дiзнатися, хто ii надмухав!

– Не призналася?

– Де там! Мовчить i плаче.

Вiвдя не раз уже щось подiбне чула, але нiколи подiбнi погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрi дiти проти такоi чвирi народжувалися.

Немовля кричало й дригало нiжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що вiдбувалося в хатi.

Молодиця, що помагала Вiвдi, викупала дитину й запеленала, хоч воно й вiдбивалося вiд неi.

– Якесь навiжене, прости Господи, – бурмотiла Вiвдя. – Скiльки живу, такого не видiла.

– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рiвна.

– Хлопчик, – вiдповiла молодиця.

Вугляр, уже трохи пiдпилий, метушився по хатi, намагаючись чимось допомогти, але тiльки заважав. Вугляриха краяла хлiб i витирала сльози.