Сестри крові

Цiла зграя надженджурених ворон увiнчувала верхiвки грабiв, втягнувши голови в плечi, й хижо зиркала на Вiвдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотiти дощ, i Вiвдя приспiшила ходу. В тому мiсцi, де долина починае розширятися i перетинаеться глибоким яром, кущi рiдшали, а в самому яру iх i зовсiм було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бiгла вздовж яру, а вiдтак знову зникала в кущах бузини. Вiвдя пiдвела голову догори: в небi збиралися кудлатi набурмосенi хмари, i все було сiрим та невдоволеним.

– Ох-ох, – зiтхала вона, – ще кiлька днiв такоi негоди, i вiтри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.

Щойно вона це проказала, як почулося чиесь хрипке хихотiння. Вiвдя здригнулася i зазирнула в яр. Там пiд кущем на купi опалого листя сидiли три старi баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленiй полотнинi свою вечерю. Вiвдя зупинилася i не могла надивуватися, бо нiколи ранiше в цьому яру живоi душi не бачила.

– Добривечiр тобi, зеленоока Вiвде! – привiталися баби сливе хором i знову захихотiли, тiшачись подивом, який викликали на обличчi жiнки.

«Звiдки вони знають мое iм’я?» – дивувалася вона, але не зрушила з мiсця, а опустила торбу на землю i промовила:

– Добривечiр i вам, добрi люди. Скоро смеркне, а о такiй порi кожна християнська душа квапиться якнайхутше сiсти бiля грубки.

– Е, нам нема чого квапитися, – засмiялися тi, – ми всюди у себе вдома.

– І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляе, тодi вам нелегко буде дiстатися звiдси. Можуть i гiлки, i дерева падати.

Але три старi фурii й вухом не вели на цi слова, на iхнiх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкiрою, грали тi ж самi зарозумiлi посмiшки, що й ранiше.

– До дiдька вихор i нiч! Ми самi – вихор i нiч!

«Верзуть казна-що», – образилася Вiвдя i, закинувши торбу на плечi, рушила далi.

– Егей! – покликали ii баби.

– Чисто подурiли! – буркнула Вiвдя. – Хто б то поночi по хатах сновигав?

– Та хай не скнаруе! Чуеш? Ха-ха-ха!

Їхнiй деренчливий смiх ще довго ляскав за спиною, аж поки жiнка не проминула яр i не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурнiло, i вiтер проймав до кiсток.